Структура стимулів Ієрархія Уряд Баланс сил Спонтанний лад Вільне об'єднання Взаємодопомога Ненасильство Пряма дія Вікно можливостей

Засади вільного світу

Вихідна основа

Вільний світ не може починатися з готового креслення. Спроба створити одну систему для всіх, а потім нав'язати її згори, відтворила б саме ту структуру, яку свобода покликана подолати.

Отже, належною відправною точкою є не приписана модель суспільства, а засади для оцінювання відносин, інституцій і способів змін.

Ці засади покликані плекати автономію: спроможність формувати власне життя, не опиняючись під владою структур, що дають іншим змогу вас пригнічувати.

Наша мета — ясність щодо структури проблеми:

У чому справжнє джерело світових проблем?

Структура стимулів

Щоб відповісти, спершу потрібно зрозуміти структуру стимулів.

Стимул — це будь-яка умова, що дає людині чи групі підставу діяти.

Першим стимулом, який, мабуть, спадає на думку, є гроші, але це лише одна його форма. Людей також спонукають безпека, належність до спільноти, визнання, взаємність, самоповага, творчість і співчуття.

Структура стимулів — це механізм винагород, покарань, ризиків, можливостей і обмежень, який спрямовує поведінку, роблячи одні дії вигідними, а інші — витратними. Вона описує, до чого система заохочує на практиці, незалежно від того, які цінності декларують її правила або ті, хто нею керує.

Система винагород

Централізовані структури влади винагороджують прагнення до влади, грошей і контролю. Вони непропорційно винагороджують тих, хто найбільше схильний домагатися влади, адже централізований контроль дає їм більші важелі впливу на всіх інших. ༆

Люди називають це «корупцією», але наслідок не є чимось окремим від системи. Тих, хто використовує централізовану владу, вона винагороджує, а контрольовані ними інституції захищають їх від відповідальності.

Структура стимулів є первинною, бо становить глибшу основу. Ієрархія кристалізується там, де зосередження влади винагороджується, а відмова дорого коштує; потім вона зберігає структуру, яка її породила.

Ієрархія

Ієрархія — це пірамідальна організація, що підпорядковує одну людину або колектив іншому. Це організація з рангами, де відмінностям у ранзі відповідають рівні владних повноважень (тобто право наказувати тим, хто нижче за вас, і обов'язок слухатися тих, хто вище).

У політичному значенні ієрархія означає суспільну структуру наказів і покори. Минулі структури стимулів створили наявні ієрархії; потім ієрархія змінює ці стимули, щоб відтворювати себе.

Організація не стає ієрархією лише тому, що ролі різні або тривалі; ієрархія виникає, коли ці ролі закріплюються як владні повноваження та обов'язок коритися.

Наявні умови роблять ієрархію можливою, коли контроль над їжею, землею, безпекою, зайнятістю, законом, інформацією чи насильством дає одній стороні важелі впливу на іншу.

Ієрархія оформлює цей важіль як визнані владні повноваження, стійкий ранг, наказ і обов'язок коритися. Експлуатація може виникнути, коли ця перевага перетворюється на усталену претензію на покору іншої людини.

Утвердившись, однак, ієрархія вже не є лише наслідком стимулів — вона стає механізмом, що породжує стимули. Вона винагороджує тих, хто накопичує владні повноваження й стратегічно підкоряється. Вона карає відмову, відбирає особистості, придатні до командування, і відтворює умови, якими виправдовує своє подальше існування.

Розуміння структур стимулів та ієрархії оголює владні структури, що панують у нашому світі, й породжуваний ними гніт.

Владні повноваження

Владні повноваження — це суспільно легітимізована претензія, що надає людині чи інституції право наказувати, вимагає покори й підкріплює накази силою.

Владні повноваження — не те саме, що сила. Сила — це здатність діяти, переконувати, чинити опір, допомагати або шкодити. Владні повноваження перетворюють силу на претензію на право.

Фаховість може давати поради, а лідерство — пропонувати напрям, але ні те, ні інше не дає нікому права правити. Владні повноваження починаються там, де порада стає юрисдикцією, а відмова — непокорою.

Владним повноваженням не потрібно постійно застосовувати силу, адже загроза вже вбудована в інституцію. Ті, хто відмовляється, можуть втратити дохід, прихисток, становище, доступ, свободу або зрештою зіткнутися з насильством.

Завдяки цьому владні повноваження можуть здаватися мирними. Наказ стає нормою, покора — очікуваною, а покарання — легітимним забезпеченням порядку.

Владні повноваження надають ієрархії суспільної легітимності й дозволяють пануванню тривати, не виявляючи свого насильства щомиті. ༆

Уряд

Уряд — це особлива інституційна форма ієрархії: централізована організація, що претендує на владні повноваження над усім населенням і територією, претендує на монополію на легітимне насильство, встановлює обов'язкові закони, стягує податки й забезпечує підкорення через суди, поліцію, в'язниці та військову силу.

Аргумент, що люди надто жорстокі й ненадійні, аби жити без правителів, діє в обидва боки. Правителі — ті самі недосконалі люди, тільки вони контролюють армії, в'язниці, стеження, податки й закон. Зосереджена влада не стримує найгірші людські риси. Вона збільшує їхній розмах і захищає від відповідальності.

Якщо люди небезпечні, відповідь не в тому, щоб дати невеликій групі з них силу, владні повноваження й контроль над мільйонами. Недовіра є аргументом за децентралізацію й розподіл сили, щоб жодна людина чи інституція не могла нав'язати свою волю величезним частинам населення.

Обирати, хто здійснює владні повноваження, — не те саме, що обирати, чи залишатися їм підлеглим.

Механізми стримування правителів можуть їх обмежувати, але їхня дієвість походить від здатності кидати виклик владі, а не від претензії правителя на покору. Усталене право наказувати додає небезпеку: ті, чиїй владі кидають виклик, можуть карати за відмову й контролювати ресурси, потрібні для спротиву їм.

Вільний світ не обіцяє кінця шкоди, конфліктів чи людських помилок. Розподілена сила несе ризики роздроблення і провалів співпраці. Інституція з владними повноваженнями все ще може координувати дії чи стримувати іншу силу; ці здатності відмінні від повноважень, на які вона претендує.

Владні повноваження не врівноважують цих ризиків; вони посилюють наслідки людських помилок, поширюючи їх, покладаючи їх на всіх, хто їм підпорядкований, та ізолюючи рішення, що їх породжують, від коригувального зворотного зв'язку.

Навіть необхідний захист може зробити людей залежними від того, хто його надає, а той може використати залежність для обстоювання права й надалі наказувати.

Панування не подолати, зробивши одну силу остаточною лише тому, що вона здатна стримувати іншу. Його обмежують, не дозволяючи жодній силі стати остаточною. Кожна сила, здатна стримувати інші, сама має залишатися відкритою для спротиву; інакше противага стане наступним пануванням. Якщо послідовно дотримуватися цього принципу, захистом є сам баланс. Усталена претензія на право наказувати не створює противаги; вона створює асиметрію, яку баланс повинен постійно стримувати.

Відмова від владних повноважень означає збереження координації та стримування без надання будь-кому усталеної претензії на покору тих, хто мусить нести наслідки його помилок.

Ідею вільного світу часто відкидають як утопічну. Проте нинішня система спирається на справді утопічне припущення: що помильних людей можна достатньо стримувати, водночас довіривши їм силу, владні повноваження й контроль над цілим населенням.

Проблема не лише в тому, що на троні зараз сидить не та людина. Проблема в тому, що трон узагалі існує.

Оподаткування

Примус — це застосування сили, покарання чи позбавлення чогось або загроза цього, щоб змусити людину діяти проти її волі чи завадити їй діяти вільно.

Оподаткування — це примусове вилучення ресурсів під загрозою покарання.

Уряд вимагає ресурсів від людей незалежно від того, чи погоджуються вони їх надати. Відмова не припиняє цих відносин. Вона спричиняє санкції, за якими стоїть урядовий примус.

Саме це відрізняє оподаткування від добровільного обміну. Добровільний обмін вимагає реальної змоги відмовитися. Оподаткування її не дає.

Оподаткування також відокремлює рішення від витрат. Уряд може витрачати ресурси, тоді як ті, хто ухвалює рішення, не несуть повних витрат самі, адже ці витрати можна розподілити серед населення, яке не може вільно відкликати підтримку.

Війна чітко виявляє цей механізм. Ті, хто санкціонує війну, не фінансують особисто всіх її витрат. Уряд вилучає ресурси в мільйонів людей, зокрема в противників самої війни, дозволяючи невеликій кількості осіб, що ухвалюють рішення, розпоряджатися ресурсами для насильства без згоди тих, кого змушують їх надати.

Уряд не створює цих ресурсів незалежно від населення, яким править. Оподаткування дає йому постійний доступ до плодів людської праці без потреби в постійній згоді. ༆

Отже, питання глибше за розмір податків. Оподаткування встановлює принцип, за яким інституція може претендувати на частину праці іншої людини без її згоди.

Баланс сил

Баланс сил — це стан, за якого сила достатньо розподілена, щоб жодна людина чи інституція не могла нав'язати іншим свою волю, не зіткнувшись з дієвим опором, альтернативами чи витратами.

Баланс не означає, що всі мають однакову силу, ресурси, знання чи вплив. Ці відмінності не мусять зникнути. Питання в тому, чи можуть вони стати настільки великими, що відмова втратить сенс, а перевага закріпиться як владні повноваження.

Баланс сил змінює цей стимул на протилежний. Коли люди зберігають здатність чинити опір, відходити, реорганізовуватися й задовольняти потреби через альтернативи, панування складніше встановити й дорожче підтримувати.

Отже, вільний світ не залежить від того, чи люди від природи добрі й надійні. Він залежить від створення умов, за яких ніхто не зосередить досить сили, щоб правити всіма іншими. Стимул експлуатувати може залишитися, але здатність до експлуатації може обмежувати сила інших людей чинити опір. ༆

Для цього потрібно децентралізувати й перерозподілити силу між людьми та вільно об'єднаними групами. Автономія та самозабезпечення важливі, бо залежність дає важелі впливу. Якщо одна інституція контролює необхідне для життя, свобода відмовитися від неї стає здебільшого символічною.

Той самий критерій діє і поза політикою, зокрема щодо приватного контролю. Економічні відносини можуть стати ієрархічними, коли контроль над землею, житлом, роботою чи іншими необхідними речами дає одній стороні досить важелів, щоб відмова дорого коштувала, а залежність перетворилася на обов'язок коритися.

Самозабезпечення не означає ізоляцію. Люди можуть залишатися глибоко взаємозалежними, маючи водночас багато різних джерел їжі, енергії, знань, комунікації, підтримки й співпраці. Що більше альтернатив, то важче одній інституції стати настільки незамінною, щоб наказувати всім іншим.

Отже, баланс сил діє одночасно у двох напрямках. Він розчиняє наявну ієрархію, зменшуючи залежності й концентрації влади, що її підтримують, і протидіє поверненню ієрархії, зберігаючи розподіл сили, доступність альтернатив і можливість відмови.

Немає гарантії, що нові концентрації сили ніколи не виникнуть. Така гарантія вимагала б іншої влади, достатньо потужної, щоб її забезпечити. Мета натомість — не допустити, щоб концентрації сили стали постійними й такими, від яких неможливо звільнитися.

Сила може переміщуватися, збиратися й розсіюватися. Важливо, щоб її можна було оспорити.

Послуга, без якої не обійтися, не вимагає незамінного правителя. Навіть там, де саму послугу не можна дублювати, контроль над нею можна змінювати, якщо обладнання, знання, постачання й підтримка, потрібні для її роботи, доступні поза межами одного надавача. Це дає змогу змінити того, хто контролює послугу, не перериваючи того, чого потребують люди.

Надійний захист потребує тривкої оборонної спроможності, а не постійного права наказувати. Ця спроможність може бути розподілена між незалежними об'єднаннями, щоб жоден захисник не контролював підтримку, потрібну для опору йому.

Усталене право наказувати змінює відносини: сама відмова може стати підставою для покарання, дозволяючи захисникові нав'язувати свої вимоги всупереч опору. Захист важче оспорювати, коли захисник контролює і засоби оскарження такого захисту.

Здоровий баланс сил залежить від відцентрового тиску проти концентрації й посилює його. Там, де альтернативи, конкуренція, опір і нові об'єднання залишаються можливими, вони стримують подальшу концентрацію.

Тривкий баланс сил зміцнюють освіта, що поширює знання й уміння, можливості, що зберігають альтернативи доступними, та стримування, що підвищує ціну панування. Коли виникає конфлікт, арбітраж, реабілітація, відновлення й роз'єднання дають змогу реагувати на шкоду та незгоду, не перетворюючи суперечку на підставу для постійної влади.

Мета не лише в тому, щоб обмежити панування, а й у тому, щоб розкрити людський потенціал і нездоланну здатність людей опиратися тому, щоб їх зводили до покори.

Вільний світ можливий лише там, де баланс сил зберігає автономію та не дає людині чи інституції нав'язати іншим свою волю на системному рівні.

Спонтанний лад

Спонтанний лад — це значуща координувальна сила, за якої децентралізовані переговори, обміни та підприємництво поєднуються й утворюють координацію великого масштабу без будь-якого свідомого плану чи явного спільного проєкту суспільного або економічного розвитку — або поза межами можливостей такого плану.

Багато порядку довкола нас уже виникає саме так. Ніхто не проєктував мову як завершену систему. Вона постала завдяки безлічі людей, які спілкувалися, пристосовували слова, створювали усталені правила й відповідали одне одному протягом поколінь. Інтернет розвивався завдяки свідомим проєктам і спільним протоколам, однак жоден планувальник не спроєктував усю систему, якою він став.

В осерді спонтанного ладу — рівновага. Вона не означає зафіксованого чи нерухомого стану. Це баланс, який постійно зміщується під дією різних сил і пристосування системи.

Ці сили формують природні, суспільні й соціально-економічні системи. Зміни в одній частині мають наслідки в інших, а ті породжують подальші реакції в усій системі. Нестача, достаток, стимули, співпраця, конфлікт, попит і доступні альтернативи спрямовують поведінку в різні боки. Структура стимулів спрямовує це пристосування, визначаючи, яку поведінку винагороджують, від якої відохочують і яку роблять витратною. Лад постає зі взаємодії цих сил, а не з контролю однієї сили над усім.

Цей процес діє через зворотний зв'язок. Люди діють, відчувають наслідки, спостерігають за іншими і пристосовуються. Кожна відповідь створює нову інформацію, яка впливає на те, що відбудеться далі. Завдяки повторному пристосуванню локальні взаємодії можуть складатися в узгоджені візерунки, яких ніхто не проєктував і не розуміє повністю.

Деякі невдачі не можна безпечно залишати методу спроб і виправлень, бо їхні наслідки можуть стати незворотними раніше, ніж зворотний зв'язок дасть змогу відповісти. Такі ризики потребують підготовки й координації ще до того, як станеться збій, а не тільки пристосування після збою.

Коли шкоду можна приховати або перекласти на інших, зворотний зв'язок може винагороджувати експлуатацію, а не співпрацю. Спонтанний лад не дає бажаних наслідків сам собою; структура стимулів визначає, що постане.

Централізований контроль заважає цьому процесові, коли намагається замінити розподілений зворотний зв'язок наперед визначеним результатом. Знання розсіяні серед людей, які насправді взаємодіють зі змінними умовами; значна їх частина місцева, практична й тимчасова. Зі зростанням масштабу та складності центральна ієрархія мусить обробляти більше інформації з більших відстаней, і невеликій групі осіб, що ухвалюють рішення, стає дедалі важче реагувати на систему в цілому так само ефективно, як людям, які діють безпосередньо в ній.

Спонтанний лад дозволяє давати раду складності через безліч взаємодіючих осередків знань і пристосування. Координація виникає з накопичених відповідей самої системи. Оскільки адаптація не повністю залежить від централізованої координації, порушення можна поглинати на місцях, альтернативи можуть розвиватися, а ширша структура — продовжувати реорганізацію навколо невдачі.

Результат — лад, що виникає: координація великого масштабу, яку породжує безперервна взаємодія менших частин. Лад — не те, що накладають на систему. Система сама його породжує, коли її частини відповідають одна одній і прямують до мінливої рівноваги.

Лад не можна просто встановити законом. Лад є результатом, що виникає з людського вибору співпрацювати. Якщо стимули схиляють людей до конфлікту, сам закон не змусить їх співпрацювати. Будувати вільний світ — означає творити стимули, що роблять співпрацю й лад можливими.

Мережі

Мережа — це структура пов'язаних людей чи груп, здатних спілкуватися, координуватися й діяти безпосередньо, не спрямовуючи кожну взаємодію через центральну владу.

Ієрархії зосереджують інформацію та ухвалення рішень у небагатьох центральних пунктах. Мережі їх розподіляють. Координація може розвиватися знизу, коли люди безпосередньо реагують на зміни умов, обмінюються інформацією та організовуються довкола практичних потреб.

Один із механізмів цього — стигмергія: дії залишають сигнали, які спрямовують наступні дії. ༆ Люди відповідають на зроблене іншими, що дозволяє складній координації виникати й поширюватися без центрального планувальника, який керує кожним кроком.

З цієї причини кореневище — надзвичайно потужна структура. На відміну від дерева, організованого навколо центрального стовбура, кореневище поширюється вбік численними пов'язаними коренями й пагонами. Воно розгалужується, з'єднується знову, відтворюється й росте далі навіть після пошкодження частин. Жоден окремий пункт не контролює і не охоплює цілого.

Мережа не є децентралізованою лише тому, що не має формальної ієрархії; якщо один вузол стає незамінним, залежність може відтворити важелі, потрібні ієрархії. Така залежність також може виникнути, якщо багато вузлів покладаються на тих самих постачальників, ресурси, інформацію чи тих, хто контролює доступ, або якщо сама координація ускладнює вихід з наявної мережі.

Отже, масштаб може відтворити залежність без формальної ієрархії; важливе питання — чи залишаються критичні функції відкритими до оскарження, перенесення, перенаправлення або заміни.

Ось чому справжні зміни починаються знизу. Зміна, нав'язана згори, залишається залежною від централізованої влади, що її нав'язала. Зміна, що зростає знизу, може поширюватися через безліч незалежних осередків, посилюватися їхніми зв'язками й ставати дедалі важчою для захоплення, придушення чи повернення назад.

Розподілені мережі стають стійкими завдяки надлишковості, альтернативним шляхам і здатності перебудовуватися після невдач. Ієрархія зосереджує невдачі разом із контролем. Мережі можуть реорганізуватися через інші зв'язки, паралельно експериментувати й обходити порушення.

Спонтанний лад масштабується через мережі: координація зростає з багатьох частин, що взаємодіють, а відсутність незамінного пункту контролю робить усю структуру пристосовнішою, стійкішою й важчою для захоплення.

Вільне об'єднання

Вільне об'єднання виключає нав'язане членство, обов'язкову участь і будь-яку владу, що перешкоджає мирному виходу. Жодна група не має права вимагати від людини участі довше, ніж триває її згода. Люди вільні виходити, змінювати напрям, об'єднуватися по-новому й створювати альтернативи зі зміною своїх потреб та інтересів.

Вільне об'єднання починається з людини. Вступ до стосунків, організації чи громади не означає відмови від власної автономії на їхню користь. Згода має тривати стільки, скільки триває участь; учорашня домовленість не може завтра перетворитися на постійну претензію на людину.

Вихід не має сенсу, якщо піти означає втратити доступ до необхідного для життя; вільне об'єднання залежить від альтернатив, досить сильних, щоб відмова була реальною, а не суто формальною.

Ці альтернативи також мають бути досяжними в потрібний момент: місце для проживання, спосіб туди дістатися й догляд, що триває під час зміни. Спільні резерви та домовленості про прийом людей можуть забезпечити це ще до кризи. Ніхто не повинен самотужки відбудовувати засоби для життя, щоб відмовитися від надавача.

Люди природно об'єднуються довкола спільних інтересів, потреб, відносин і цілей. Ця близькість створює групи на основі справжньої спорідненості, а не примусового членства. Людина може одночасно належати до багатьох об'єднань, кожне з яких відбиває інший бік її життя, але жодне не претендує на всю людину.

Згода не мусить бути загальною. Люди можуть домовлятися, йти на компроміс і мирно розв'язувати конфлікти в кожному випадку окремо. Коли їхні цілі надто розходяться, вони можуть розійтися. Одне об'єднання може поділитися на кілька, зберегти відносини, які ще працюють, відмовитися від тих, які вже не працюють, і поєднатися в зовсім нові форми.

Це породжує величезну різноманітність можливих устроїв. Групи можуть виникати, ділитися, накладатися, знову з'єднуватися й змінювати напрям залежно від обставин. Замість того щоб примушувати несумісних людей до одного рішення, вільне об'єднання дозволяє різним відповідям існувати одночасно. ༆ Множинність постає з безмежної різноманітності людей та їхньої здатності творити різні форми об'єднання. Плюралізм стає структурним наслідком свободи, а не дарунком згори.

Це також змінює значення громади. Спільна територія не перетворює сотні тисяч чи мільйони незнайомців на одне значуще суспільне ціле. Громада зростає зі стосунків, знайомства, спільної мети, близькості та взаємної турботи. Сильні місцеві об'єднання можуть підтримувати тісні зв'язки з ширшими мережами, не зливаючись у єдину владну структуру.

Отже, масштаб сам собою не вимагає ієрархії. Малі об'єднання можуть поєднуватися горизонтальними мережами, які накладаються одна на одну, співпрацюючи там, де їхні інтереси збігаються, і зберігаючи незалежність в іншому. Інформація, ресурси, знання й координація можуть рухатися цими зв'язками, оминаючи центральну структуру командування.

Не кожну функцію потрібно й надалі організовувати в нинішньому масштабі. Більша місцева спроможність може зменшити залежність людей від координації на великі відстані. Там, де ширша координація залишається потрібною, мережі можуть поширювати співпрацю між регіонами, не перетворюючи її на усталену владу над учасниками.

Навіть якщо всі члени мають голос, координувальний орган претендує на владні повноваження, коли бере на себе загальне право вирішувати, які дії незалежних людей та об'єднань мають йому підпорядковуватися.

Такі мережі залишаються відкритими, бо люди можуть пропонувати, експериментувати, наслідувати дієве, змінювати його або створювати альтернативу, не чекаючи дозволу згори. Успішні форми поширюються через добровільне прийняття. Невдалі можуть зникати, не нав'язуючи свого провалу всім іншим.

Свобода виходу допомагає не давати цим відносинам перерости у владу. Вихід може означати цілковитий відхід, зменшення участі, зміну партнерів, створення паралельного об'єднання або просто відмову від устрою, який більше не працює. Якщо вихід означає втрату чогось, що не можна просто замінити, або те саме виключення повторюється щодо людини в різних об'єднаннях, свобода також залежить від можливості оскаржити чи змінити ці умови, а не лише піти. Там, де мирне розходження заблоковано й участь стає обов'язковою, об'єднання перестає бути вільним.

Люди можуть залишати об'єднання, не уникаючи відповідальності за завдану шкоду чи зобов'язання, добровільно взяті на себе, на які інші обґрунтовано покладалися. Відповідальність за зобов'язання не виправдовує автоматично примусу до його виконання. Арбітраж, відновлення, роз'єднання та інші відповіді можуть стосуватися порушених зобов'язань, залишаючись прив'язаними до конкретної суперечки. Відповідальність залишається пов'язаною з конкретною шкодою чи зобов'язанням; вона не може перетворитися на володіння людиною або загальний обов'язок коритися.

Відмова від співпраці сама собою не є примусом. Ним є використання контролю над необхідним для життя, щоб змусити до покори, або блокування доступу до інших охочих партнерів.

Від деякої шкоди неможливо втекти самим лише роз'єднанням, особливо коли її наслідки розсіяні або перекладені на людей, які не можуть просто вийти з-під їхнього впливу; це послаблює зворотний зв'язок, який інакше стримував би шкідливу поведінку. Децентралізація не означає, що кожна відповідь має залишатися місцевою; якщо шкода зачіпає людей у різних об'єднаннях чи регіонах, постраждалі можуть координувати дії через ці межі, погоджувати спільні норми чи відстежувати наслідки.

Якщо роз'єднання не може запобігти шкоді або зупинити її, постраждалі можуть захищатися, звертатися до посередництва чи діяти з іншими, щоб її припинити. Зупинення спільної небезпеки може вимагати тимчасових обмежень поведінки, що наражає інших на ризик, навіть коли постраждалі не погоджуються між собою, а особиста відповідальність неясна. Самі обмеження й розподіл їхніх витрат між людьми потребують окремого обґрунтування.

Твердження про шкоду не розв'язує суперечки; захист має залишатися пов'язаним із припиненням конкретної шкоди, а не ставати підставою для ширшого чи безстрокового контролю. Ті, хто втручаються, не стають недоторканними для оскарження; можливість поставити під сумнів підстави, засоби чи продовження втручання не може залежати лише від тих, хто його здійснює. Незалежне оскарження має включати реальну спроможність змінити невиправдані обмеження чи припинити втручання, коли його виправдання втратило силу.

Деякі проблеми залишаться невирішеними замість того, щоб заради їх розв'язання створювати постійну владу, чия гарантія розв'язання залежить від спроможності примусити всіх причетних.

Вільне об'єднання не приписує однієї остаточної організації суспільства. Його сила саме в тому, що це питання залишається відкритим. Воно дозволяє радикально вільним і автономним людям постійно творити власні відносини, формуючи суспільний лад із незліченних об'єднань, що перетинаються, а не одну структуру з владою над усіма ними.

Взаємодопомога

Взаємодопомога — це співпраця через взаємність: люди допомагають одне одному, бо наші інтереси не мусять суперечити. У всіх нас різні потреби, здібності, знання, ресурси й можливості. Ділячись ними, обидві людини можуть опинитися в кращому становищі, ніж раніше.

Вільний світ відходить від відносин із нульовою сумою. Багатство створюється через виробництво нової цінності. Співпраця може дати обом більше, ніж вони могли б створити поодинці, але відносини насправді не вигідні обом, якщо виграш залежить від перекладання витрат на інших. Такі взаємовигідні відносини стають легшими, коли зникають бар'єри входу та штучна нестача, відкриваючи більше шляхів забезпечувати себе й інших.

Взаємність міцнішає через тривалі відносини. Сильні сусідства й громади виростають із дружби: люди знають одне одного, переймаються долею інших, діляться їжею, інструментами, навичками, знаннями, прихистком, часом і підтримкою. Коли люди довкола перестають бути чужинцями, той, хто опиняється в бідності чи бездомності, більше не є невидимою проблемою, залишеною далекій інституції. Його потреби бачать люди, які його знають і мають причини дбати.

Ці відносини можуть поєднуватися в ширші мережі взаємодопомоги, поширюючи підтримку за межі вже знайомих людей і примножуючи те, що окрема людина чи сусідство можуть дати самі. В одного є їжа, в іншого — вільна кімната, ще хтось може щось полагодити, навчити, виростити, збудувати, перевезти або доглянути. Що більше цих відносин перетинаються, то більше шляхів шукати підтримки й то менше комусь доводиться залежати від однієї інституції для доступу до необхідного.

Взаємність не вимагає від кожного, хто отримує догляд, віддавати щось натомість. Для людини, яка не може сама піти чи організувати підтримку, свобода залежить від того, щоб догляд не контролювала одна людина чи одні відносини.

Коли про людину піклуються кілька опікунів, а вона має незалежні відносини, зловживання легше оскаржувати, а догляд легше продовжувати попри зміни. Якщо людина не може дати усвідомлену згоду, догляд має за можливості відповідати її висловленим побажанням і обмежуватися її потребами. Залежність не дає нікому права володіти людиною.

Надійна взаємодопомога також потребує підтримання. Люди мають підстави підтримувати послуги, якими користуються, які їм небайдужі чи можуть знадобитися згодом. Подальше надання цих послуг залежить від регулярного внеску праці й ресурсів, спільних резервів і відпочинку для виснажених опікунів та тих, хто підтримує роботу послуг.

Догляд не завжди коштуватиме всім однаково в той самий час, але ширші мережі можуть розподіляти ці нерівні тягарі між більшою кількістю людей, ресурсів і відносин, замість залишати їх одній людині. Під час нестачі відкрита інформація про потреби та наявні запаси дозволяє узгоджувати пріоритети й шукати допомогу поза місцевою мережею. Потреба не може створити відсутні ресурси, але й нестача не може встановити права вимагати покори.

Взаємодопомога — не самопожертва. Ми процвітаємо, коли можуть процвітати люди довкола нас. Безпечніші, здоровіші, вільніші та здібніші люди роблять наше власне життя безпечнішим, багатшим і вільнішим. Особистий і спільний добробут підсилюють один одного, а не стоять по різні боки рівняння.

Панування й помста відтворюють умови конфлікту, а не миру. Взаємодопомога відповідає на страждання турботою, любов'ю й надією, водночас будуючи матеріальні умови, за яких менше шансів, що страждання повториться.

Ми творимо мирний світ, у якому хочемо жити, зробивши перший крок до його побудови: допомагаючи одне одному вже тепер, зміцнюючи відносини довкола себе й роблячи їх достатньо сильними, щоб нікому не доводилося протистояти світові на самоті.

Дружба

Сильна громада починається з дружби, а не з абстракції громади. Дружба особиста, свідома, добровільна й безпосередньо формується людьми в цих відносинах. Жодне ширше утворення не має претензії на ці відносини лише тому, що двоє людей належать до того самого місця, групи чи справи.

Друзям не потрібна зовнішня влада, щоб визначати їхні відносини або змушувати до одностайності. Вони самі вирішують, як спілкуватися, де їхні межі й коли відносини мають змінитися чи завершитися. Свобода об'єднання мало що означає без свободи роз'єднання.

Дружба також має природну межу. Вона не може перерости в єдині стосунки, що охоплюють усіх, і в цьому частина її сили. Дружні зв'язки можуть залишатися невеликими за масштабом, водночас перетинатися й поєднуватися з іншими, поширюючи співпрацю без зв'язування всіх в одне суспільне тіло. Ширші мережі дозволяють координуватися людям, які не є друзями, не перетворюючи мережі на єдине суспільне ціле.

Мета — знаходити друзів, а не будувати громади. ༆ Нехай сильніші громади постають із відносин, які люди справді обирають.

Ненасильство

Ненасильство — бажаніша стратегія для побудови вільного світу. Методи побудови нового світу формують звички, стимули, організації та розподіл сил, що з них постають. Політичне насильство змінює структуру стимулів самого спротиву, винагороджуючи таємність, накази, примус та організації, здатні зосереджувати силу.

Політичне насильство може зміцнювати структури, яким має протидіяти. Коли люди бачать насильство, вони лякаються. Страх штовхає їх до інституцій, що обіцяють захист: поліції, армії та уряду. Отже, насильство може посилювати каральні органи саме тієї ієрархії, якій кидають виклик, даючи уряду більше виправдань для поліцейського контролю, стеження, репресій і застосування сили й водночас налаштовуючи ширший загал проти тих, хто йому протистоїть.

Уряд уже має величезну перевагу в організованому насильстві. Він контролює поліцію, армії, в'язниці, розвідувальні системи, зброю та логістичні мережі, створені для забезпечення його влади. Насильство дозволяє урядові визначати умови протистояння й використовувати свою найбільшу перевагу.

Ненасильство атакує ієрархію з іншого боку. Пряма дія, громадянська непокора, страйки, відмова, взаємодопомога, самозабезпечення, розбудова громад, конструктивні альтернативи й припинення участі вражають залежності, що дають централізованим інституціям змогу працювати. Уряд діє не лише силою; він залежить від подальшої співпраці.

Надія теж є політичною силою. Мета — не залякати людей, щоб вони вступили в боротьбу, а надихнути їх перспективою мирного й вільного світу, де люди можуть жити добре, втілювати мрії, розвивати здібності й допомагати одне одному. ༆

Надія стає реальною завдяки досвіду. Дружба, взаємодопомога, автономія, самозабезпечення, сади, співпраця, пряма дія й дієві альтернативи вже зараз дають людям фрагменти іншого способу життя. Префігурація розподіляє спроможність діяти до того, як зникне централізована влада. Коли люди дедалі краще задовольняють потреби через вільне об'єднання, взаємодопомогу, незалежні знання й альтернативи, залежність від централізованих інституцій починає спадати.

Насильницька революція ризикує піти протилежним шляхом. Знищення наявного уряду не обов'язково знищує структуру зосередженої влади. Озброєні організації зосереджують зброю, таємність, командування, розвідку, логістику й оперативну спроможність. Якщо уряд упаде до того, як силу та спроможність діяти розподілять, організація, найбільш здатна до насильства, матиме й найкращі позиції, щоб заповнити порожнечу влади. Правитель змінюється, а структура залишається готовою до захоплення.

Ненасильство не означає пацифізму чи відмови від самооборони. Оборонна сила може знадобитися, коли безпосередню шкоду інакше не спинити. Мета — спинити панування, а не зробити силу організаційним принципом визволення. Насильство залишається останнім засобом.

Здатність до самооборони може бути тривкою, тоді як її застосування лишається оборонним і тимчасовим. Баланс сил зберігає оборонну спроможність розподіленою й відкритою до оскарження, а вільне об'єднання не дає тимчасовому застосуванню сили перетворитися на постійну владну структуру.

Тривалі загрози потребують підготовки, надійного постачання, спільної інформації та координації між об'єднаннями. Люди можуть довірити конкретні оборонні завдання досвідченим людям, водночас обмежуючи ці ролі конкретною функцією й залишаючи їх відкритими до оскарження. Особлива небезпека оборони полягає в тому, що оборонна спроможність сама може стати новим зосередженням сили. Це розрізнення залишається дійсним, лише якщо зброя, постачання й зовнішня підтримка залишаються поза виключним контролем будь-якої однієї групи.

Розподілена оборона несе й іншу небезпеку: підготовка одного об'єднання може стривожити інше, а його відповідь начебто підтвердить страхи першого. Де можливо, прямий контакт, незалежна перевірка тривожних тверджень і взаємні обмеження мобілізації можуть дати обом сторонам змогу відступити, не втрачаючи здатності захищатися.

Координація в надзвичайній ситуації має залишатися обмеженою завданням і відкритою до оскарження. Розподілена оборона теж може зазнати поразки; централізоване командування так само не гарантує виживання.

Свобода не повинна прийти лише після боротьби. Її має бути видно в самому способі ведення боротьби.

Правило 3,5%

Системні зміни не вимагають одночасного повстання всього населення.

Дослідження Еріки Ченовет і Марії Стефан виявило, що масштабні ненасильницькі кампанії за зміну режиму, незалежність або припинення окупації в 1900–2006 роках досягали успіху більш ніж удвічі частіше за насильницькі.

З цього дослідження пізніше постало правило 3,5%: у первинному наборі даних жодна ненасильницька кампанія не зазнала невдачі після того, як на піку активно мобілізувала щонайменше 3,5% населення.

Уряд діє не лише завдяки поліції та армії. Він залежить від того, чи люди в усьому суспільстві продовжують працювати, коритися, виконувати накази, переміщувати ресурси, підтримувати інфраструктуру й визнавати його владу. Уряд залежить від співпраці набагато більшої кількості людей, ніж тих, хто насправді править.

Активні учасники — лише частина цього тиску. З поширенням участі й відмови співпраця стає менш надійною. Працівники перестають співпрацювати. Накази не виконуються. Прихильники переходять на інший бік. Люди всередині системи перестають забезпечувати виконання директив. Інституції починають давати збій. Баланс сил змінюється, бо структура втрачає людську співпрацю, необхідну для існування.

Ненасильницькі рухи можуть залучати значно ширше коло учасників, адже спротив не вимагає, щоб кожен став солдатом. Люди можуть страйкувати, бойкотувати, відмовлятися, відкликати підтримку, надавати ресурси, прихисток іншим або просто припинити співпрацю.

Пізніші дослідження виявили, що після 2010 року ненасильницькі кампанії стали менш успішними. Ченовет указує і на те, що уряди адаптували свої контрстратегії, і на більшу залежність рухів від швидкої мобілізації без організації, стратегії та витривалості, потрібних для тривалого тиску. Мобілізація може відкрити вікно, але без стійкої організації та практичної спроможності діяти, на які вона могла б спиратися, це вікно може закритися до того, як постануть умови тривалих змін.

Правило 3,5% — не закон і не гарантований поріг. Більшість успішних ненасильницьких рухів ніколи не досягали 3,5%, а пізніші дослідження виявили позірний виняток. Це історична закономірність, а не формула успіху.

Урок правила 3,5% не в тому, що рівно 3,5% населення можуть змусити будь-який уряд здатися.

Він у тому, що перетворення не вимагає одностайного пробудження.

Пряма дія

Пряма дія означає безпосередньо працювати над проблемою, замість просити владу розв'язати її за нас. Прагнення реформи через владу передає здійснення змін вищим щаблям ієрархії. Пряма дія залишає можливість діяти людям, яких стосується проблема.

Ми бачимо не просто корупцію. Система діє відповідно до закладених у неї стимулів і концентрацій влади. Заміна представників може змінити рішення, але залишає механізм влади недоторканим. Представницька політика ховає причину й наслідок під шарами бюрократії: люди діють, а потім чекають, поки інституції вирішать, що буде далі. Пряма дія створює зміни тут і зараз. Люди бачать результат, перевіряють його й розвивають.

Пряма дія не вимагає дозволу. Людям не потрібне схвалення згори, щоб співпрацювати, розв'язувати проблеми, відкликати підтримку чи створювати альтернативи. Зміни можуть початися всюди, де люди вже здатні діяти, а потім поширитися знизу, коли інші переймають те, що працює.

Люди внизу мають силу, бо ієрархія не може працювати сама. Страйк відразу виявляє цю залежність. Загальний страйк може зупинити значну частину механізму одразу. Дикий страйк показує, що працівники здатні застосовувати колективну силу, не чекаючи дозволу від інституцій, які їх представляють.

Пряма дія перетворює цю залежність на важіль. Різниця — між протидією структурі й вилученням чогось потрібного їй для роботи. Відмова й вихід змінюють самі відносини.

Пряма дія будує альтернативи, що зменшують потребу в ієрархії. Взаємодопомога, самозабезпечення, незалежний обмін, кооперативи й паралельні інституції дають людям змогу безпосередніше задовольняти свої потреби.

Ці два боки посилюють один одного. Зупиняй механізм, одночасно будуючи альтернативи. Спротив зменшує спроможність ієрархії. Будівництво зменшує залежність від неї.

Люди можуть відмовитися від покори й водночас підтримувати необхідну працю через пряму співпрацю з тими, хто від неї залежить. Тимчасове порушення може дати важіль, але залишається питання, хто несе витрати цього порушення. Якщо цей важіль залежить від позбавлення людей необхідного, хоча вони майже не контролюють оспорювану структуру, спротив перекладає на них ціну свого тиску. Тривале припинення участі у функціях, без яких не обійтися, потребує альтернативних шляхів або збереження доступу. Спротив, що позбавляє ресурсів власні альтернативи, посилює попит на відновлення командування.

Будівництво теж може створювати тиск. Коли люди починають залежати від створеного, ті, хто підтримує його роботу, можуть більше втратити через перебої, і вони можуть обережніше ставитися до протистояння. Спротив, своєю чергою, може загрожувати альтернативам, які люди прагнуть зберегти. Цю напругу послаблюють альтернативи, здатні пережити порушення завдяки резервним засобам та іншим шляхам, і спротив, що забирає в ієрархії потрібне їй, не руйнуючи спроможностей, на які покладаються люди.

Пряма дія стає префігурацією, бо люди будують вільний світ через відносини та інституції, які створюють уже зараз, замість відкладати свободу до якоїсь майбутньої перемоги.

Жодна окрема дія не мусить перетворити всю систему. ༆ Кожна вдала дія може щось розв'язати тепер, збільшити автономію й уможливити наступні дії. Коли ці спроможності з'єднуються й примножуються знизу, вони змінюють баланс сил.

Сад

Вільний світ не мусить починатися скрізь одночасно. Він починається там, де люди повертають здатність забезпечувати себе й інших. Вирощуйте їжу. Вчіться корисних умінь. Діліться інструментами. Працюйте з людьми, яким довіряєте. Підтримуйте місцевих виробників і кооперативи. Почніть із чогось корисного, що може тривати й поширюватися.

Сад — і буквальна річ, і образ структури. Сад перетворює землю, знання, працю й співпрацю на щось, чим люди можуть користуватися безпосередньо. Спільна майстерня дає місце, де можна робити й лагодити потрібне. Фермерські ринки зводять виробників і покупців у прямому обміні. Кожен із цих прикладів скорочує шлях між потребою й людьми, здатними її задовольнити.

Річ не в якійсь конкретній економічній моделі.

Самозабезпечення міцнішає завдяки співпраці, а не ізоляції. Одна людина не може робити все та й не повинна. Люди розвивають різні вміння, ділять працю, обмінюються виробленим і допомагають там, де можуть найкраще застосувати свої здібності. Коли сади з'єднуються з кухнями, майстернями, кооперативами, місцевими виробниками й сусідськими послугами, окремі проєкти починають утворювати ширшу мережу практичної незалежності. Що більше знань, інструментів і виробничої спроможності мають самі люди, то більший вибір відносин, від яких залежить їхнє життя.

Будуйте на місцях. Знайомтеся із сусідами. Дружіть, роблячи разом корисні речі. Люди бачать, чого бракує, що постійно не працює й чого інші насправді потребують. Проблеми легше розв'язувати, коли ті, хто їх відчуває, можуть напряму спілкуватися з тими, хто здатен допомогти.

Ці відносини можуть рости назовні без зростання вгору. Різні групи можуть спеціалізуватися, залишаючись автономними, й безпосередньо з'єднуватися там, де співпраця корисна. Жодна організація не мусить забезпечувати все чи контролювати ціле. Густа мережа об'єднань, що перетинаються, зміцнюється завдяки відмінностям: безлічі вмінь, відносин, джерел і шляхів обійти невдачу.

Не важливо, чи називає себе щось альтернативою. Альтернативи мають власні структури стимулів, отже, до них слід поставити те саме питання: до чого вони заохочують на практиці? Кооператив, що відтворює накази, мало що змінив. Критерій практичний: чи можуть люди змінити спосіб праці, відмовитися від її умов або піти, не втративши єдиного способу задовольнити основну потребу?

Сад, залежний від одного джерела води, чи майстерня, залежна від знань однієї людини, залишаються вразливими саме в цьому аспекті. Уміння, яких можна навчити інших, відтворювані методи, спільні інструменти й постачання з кількох джерел дозволяють корисній праці тривати, не роблячи когось незамінним.

Не потрібно цілком відокремлюватися від наявного світу. Почніть із будь-чого, що можна наблизити до безпосередніх відносин: одного джерела їжі, одного вміння, одного інструмента, однієї послуги, одного спільного проєкту, однієї міцнішої дружби. Кожне перенесення мале, але лишає щось, на чому можна будувати наступне. З часом поодинокі проєкти стають мережами, мережі набувають стійкості, а залежність починає розсіюватися.

Садові не потрібен дозвіл, щоб стати лісом. Він росте там, де є простір, розгалужується там, де дозволяють умови, з'єднується з уже живим і дає насіння для подальшого росту. Будуйте вільний світ так само: на місцях, безпосередньо, мирно, знизу й назовні.

Вікно можливостей

Вільний світ будують до революційного моменту, а не після нього.

Усунення людей, що контролюють централізовані інституції, не розподіляє спроможностей, якими ті керували. Їжу все ще треба перевозити. Людям і далі потрібні чиста вода, ліки, прихисток, зв'язок, транспорт, захист і способи розв'язувати конфлікти. Якщо ці спроможності залишаться зосередженими, той, хто найшвидше їх відновить, успадкує величезну владу.

Отже, вирішальна робота відбувається до того, що видається переломним моментом.

Вільне суспільство розвивається поступово через відносини, вміння, інституції та інфраструктуру, що вже працюють поза централізованим командуванням. Мережі взаємодопомоги, місцеві продовольчі системи, кооперативи, незалежний зв'язок, розподілена енергетика, спроможність ремонтувати, відкриті знання, мережі догляду, врегулювання конфліктів і децентралізована самооборона передають практичну спроможність діяти від централізованих інституцій людям, що від неї залежать.

Це стратегічний зміст префігурації: будувати нове в оболонці старого. Видимий розрив може статися раптово. Здатність його пережити розвивається повільно.

Перехід не вимагає одного чіткого розриву. Старі інституції можуть залишатися панівними, поки поряд розвиваються нові відносини. Деякі функції можуть швидко децентралізуватися, тоді як інші набагато довше залишатимуться централізованими. Люди можуть використовувати можливості всередині наявних структур, якщо це збільшує їхню реальну автономію або здатність організовуватися поза ними. Ці можливості можна використати, не роблячи стару структуру засобом перетворення. Світ, що постає, спершу буде неповним, компромісним і переплетеним із тим, який замінює.

Якщо альтернатива залежить від тих самих централізованих інституцій, які має замінити, її можна поглинути без зміни балансу сил.

Альтернатива може давати людям щось необхідне, водночас залежачи від землі, постачання, інфраструктури чи інших ресурсів під контролем старої структури. Такий устрій дозволяє старій структурі позбутися частини тягаря, зберігши значну частину важелів, породжених цією залежністю. Перебирання функції — не те саме, що заміна залежності; баланс змінюється лише тоді, коли люди набувають більшої здатності продовжувати справу без контролю старої структури над потрібним їм.

Альтернативи можуть зазнати придушення, коли стають здатними замінити централізовані функції. У міру того як альтернативи зменшують залежність від централізованих інституцій, ці інституції можуть мати дедалі сильніші стимули стримувати їх. Якщо репресії все ще можуть перерізати всі джерела постачання, саме розсіювання не захистить. Спільні знання й підтримка між незалежними мережами дозволяють продовжувати роботу після втрати місця чи організації, так, щоб не залишалося єдиної структури, усунення якої знищить альтернативу.

Префігурація будує захисну мережу, завдяки якій крах інституцій не стає крахом суспільства.

Мета не в тому, щоб створити один чистий анклав поза суспільством. Вона в тому, щоб примножувати простори, де люди розв'язують проблеми через інші відносини, з'єднувати їх горизонтально й поступово переносити в них дедалі більше повсякденного життя. Кожна залежність, замінена добровільною альтернативою, послаблює важелі старої системи. ༆ Кожен зв'язок взаємної підтримки збільшує здатність людей відмовлятися.

Побудова переходу може бути поступовою, а наслідки — швидкими.

Вікно можливостей відкривається, коли централізовані інституції втрачають досить спроможності чи легітимності, щоб устрої, які раніше вважали постійними, стали предметом переговорів. Для цього не потрібен повний крах цивілізації. Ланцюг постачання розривається. Уряд втрачає легітимність. Корпорація полишає місто. Енергомережа виходить з ладу. Валюта стає ненадійною. Страйк зупиняє звичні послуги. Монополія більше не може забезпечити те, від чого люди залежать. Централізовані системи дають збій нерівномірно — залежно від місця, галузі й функції.

Кожен збій відкриває можливість для альтернатив перебрати частину того, що стара структура вже не здатна забезпечити.

Ці можливості можуть з'являтися знову й знову. Паралельні інституції розвиваються під час відносної стабільності. Централізована система слабшає. Наявні альтернативи перебирають частину її функцій. Вони стабілізуються, вчаться, поєднуються й входять у наступну кризу з більшою спроможністю, ніж раніше. Стара ієрархія може вціліти, але після кожного циклу люди можуть стати менш залежними від неї.

Це не стратегія очікування краху. Це підготовка до умов, які ніхто не може надійно передбачити.

Коли централізовані інституції слабшають, свобода не виникає автоматично. Криза породжує страх, нестачу, невизначеність і попит на надійний порядок. Ці умови можуть зміцнити взаємодопомогу, але також фашизм, мілітаризм, організовану злочинність, релігійний авторитаризм чи новий уряд, що обіцяє відновити стабільність.

Вакуум влади — це попит на функції, які більше не забезпечуються надійно. Чим він заповниться, залежить від того, хто може задовольнити ці потреби.

Хто може забезпечити їжу, ліки, зв'язок, транспорт, захист і дієву інфраструктуру, здобуває величезний вплив. Якщо ці спроможності мають лише авторитарні організації, налякані люди можуть прийняти накази, бо ієрархія видається єдиною структурою, яка ще працює.

Ось чому префігурація також є підготовкою до запобігання приходу нової авторитарної влади. Паралельні інституції, створені до кризи, дають людям інше місце, куди звернутися. Розподілені вміння, наявні відносини, дієві мережі та досвід співпраці без наказів зменшують вакуум, який інакше створив би крах централізованої системи.

Без цих альтернатив крах не скасовує залежності. Він її посилює.

Альтернативи також мусять працювати. Якщо участь вимагає вільного часу, грошей або безпеки, вона найскладніша для людей, які вже перебувають під найбільшим тиском. Більшість не прийме цілісної філософії, перш ніж долучитися. Люди можуть прийти, бо їжа доступна, догляд за дітьми надійний, сусідство безпечніше, ремонтна майстерня заощаджує кошти чи учасники ставляться до них із гідністю. Вільне об'єднання, взаємодопомога й спонтанний лад стають переконливішими аргументами, коли люди можуть випробувати їх безпосередньо.

Мірило практичне: чи задовольняє альтернатива справжню потребу, водночас збільшуючи автономію й розподіляючи спроможність діяти?

Проєкт, не здатний працювати під тиском, не проведе людей через кризу. Проєкт, що працює завдяки зосередженню контролю, може просто стати наступною ієрархією. Альтернатива діє лише тоді, коли її методи зберігають автономію й вільне об'єднання.

Перевірте, чи заміна працює, перш ніж покладатися на неї: чи триватиме забезпечення, коли закінчиться фінансування, підведе постачальник або підуть ключові люди? Звичайні збої та реальне передання функцій показують, що досі залежить від централізованих інституцій. Раптовий крах може настати до завершення цієї роботи. Тоді збереження постачання, підтримання роботи й догляду важливіше за проголошення незалежності; тимчасова залежність не створює постійного права наказувати.

Ці процеси відбуваються одночасно: розбудовуйте спроможності, що задовольняють потреби вже тепер, і використовуйте їх, щоб зменшувати залежність від панування. Без розбудови спротив може лишити вакуум. Без спротиву альтернативи можуть бути замкнені всередині наявної системи.

Мета — поступово робити централізовані інституції дедалі менш потрібними.

Функції можуть переходити одна за одною. Знання можуть вислизати з-під централізованого контролю. Тимчасова взаємодопомога може стати постійною суспільною інфраструктурою. Неформальні шляхи постачання можуть перетворитися на стійкі мережі. Громади можуть зберегти устрої, що працювали під час надзвичайних подій. Навіть невдалі проєкти можуть залишити вміння, відносини, інструменти й знання, що зміцнять наступну спробу.

Те, що люди вже збудували, не визначає меж того, що вони здатні збудувати. Розкриття людської винахідливості породжує інновації й робить досяжним те, що колись здавалося неможливим.

Успіх не обов'язково виглядатиме як падіння уряду чи прапор над його будівлями. Він може проявитися як тривале зниження важливості централізованих інституцій, коли їхні корисні функції перейдуть деінде.

Вирішальна перемога полягає не в захопленні механізму.

А в тому, щоб зробити механізм непотрібним.

Невідомо, коли відкриється наступне велике вікно. Системи можуть переживати нестабільність, поглинати опозицію, змінювати керівництво, перекладати витрати, реформуватися чи вдаватися до репресій. Стратегія, що залежить від передбачення краху, крихка.

Префігурація не вимагає передбачень. Якщо наявна система збережеться, незалежні відносини й спроможності покращать життя вже зараз. Якщо вона поступово слабшатиме, альтернативи зможуть перебрати функції, від яких вона відступає. Якщо кризи повторюватимуться, кожне вікно може зміцнити паралельне суспільство. Якщо станеться більший розрив, мережі з уже наявними запасами, вміннями й дієвими відносинами дадуть людям альтернативи, здатні запобігти заповненню вакууму іншою централізованою владою.

Отже, на вікно можливостей не слід чекати.

До нього рухаються через розбудову.

Вільний світ зростає, поки ієрархія ще здається постійною. Кожен сад, дружба, кооператив, уміння, мережа, акт взаємодопомоги й незалежне джерело практичної спроможності створює нове місце, звідки люди можуть діяти, не чекаючи дозволу. Коли ці альтернативи поєднуються, залежність розсіюється й формується баланс сил.

Коли відкриється наступне вікно, свободі не доведеться починати з нічого.

Вільний світ уже чекатиме.

Vox Libera

Вихідна основа

«Немає нічого небезпечнішого за догматичний світогляд — нічого більш обмежувального, більш сліпого до новаторства, більш руйнівного для відкритості новому». — Стівен Джей Ґулд

«Важливо усунути несвідомий догматизм, через який люди думають, що їхній спосіб дивитися на реальність — єдиний здоровий погляд на світ. Моя мета — спробувати привести людей до стану загального агностицизму, не тільки щодо Бога, а щодо всього. Якщо людина може бачити речі лише відповідно до власної системи переконань, їй судилося стати майже глухою, німою й сліпою. Побачити людей можна лише тоді, коли здатен побачити світ їхніми очима. Ось що таке партизанська онтологія — руйнувати погляд, заснований на одній моделі, й давати людям перспективу багатьох моделей». — Роберт Антон Вілсон, інтерв'ю Джеффрі Елліоту «Searching for Cosmic Intelligence» (1980)

«Певні терміни й ідеї можна визначити як „антипоняття“. Це терміни, що насправді затуманюють наше розуміння, а не полегшують його, ускладнюючи осягнення інших повноцінних понять. Одна важлива категорія антипонять — так званий „пакет“, тобто будь-який термін, чиє значення приховує неявне припущення, що певні речі йдуть разом, хоча насправді це не так». — Родерік Т. Лонґ

«Інакше кажучи, немає єдиного шаблону. Єдине постійне явище — сам факт змін і, як наслідок, усвідомлення різних суспільних можливостей». — Девід Ґребер і Девід Венґров, Світанок усього

Структура стимулів

«Людина, як усі живі істоти, пристосовується й звикає до умов, у яких живе, та передає набуті звички у спадок. Тому, народившись і проживши життя в неволі, будучи нащадком довгої низки рабів, людина, коли почала мислити, повірила, що рабство — необхідна умова життя; свобода ж здавалася їй неможливою». — Ерріко Малатеста

«Важко змусити людину щось зрозуміти, коли її зарплата залежить від того, щоб вона цього не розуміла!» — Аптон Сінклер, I, Candidate for Governor: And How I Got Licked (1935)

«Досі ми аналізували стимули крізь призму теорії суспільного вибору, яка припускає, що люди в політичній сфері засадничо такі самі, як і поза нею. Але це припущення може виявитися надто оптимістичним щодо політики. Адже інституційні фільтри політики зрештою відбирають тих, кого приваблюють владні посади. Порядні, людяні люди не захочуть працювати наглядачами на рабовласницькій плантації. З тієї самої причини ті, хто проводить кар'єру на посадах тюремних охоронців, поліціянтів, прокурорів, прикордонників, генералів і президентів, зазвичай належать до тих, кому комфортно застосовувати дискреційну владу й насильницькі владні повноваження щодо інших. Навіть якщо принципові люди на якийсь час обіймуть ці посади, їх, імовірно, швидко замінять честолюбні люди, готові поступитися мораллю, щоб здобути й утримати владу. Отже, системи влади створюють інституційні фільтри та наслідки відбору з одним простим і нищівним результатом: нагору піднімаються найгірші». — Нейтан Ґудмен, Abolition: An Economist’s Perspective ๖

«Сьогодні працівникам заважає ціла низка регулювань, податків, законів про інтелектуальну власність і субсидій підприємствам, які в сукупності ускладнюють вихід на ринок потенційних альтернативних роботодавців і перехід працівників до самозайнятості». — Шелдон Річмен

«Насправді капіталістичну систему визначає структурна присутність санкціонованих державою монополій». — Ерік Фляйшманн

«Крім того, урядова монополія на засіб обміну — це влада використовувати борг замість платоспроможності як інструмент кредиту, що полегшує обмін, і за допомогою цієї монополії перешкоджати обміну, доки спершу не буде задоволено привілейовані вимоги». — Дайєр Д. Лам

«Сьогодні ніхто не бачить або не хоче бачити, що в наш час поневолення більшості людей ґрунтується на грошових податках, які накладають на землю та інакше й які уряд збирає з підданих». — Лев Толстой, Що ж нам робити?, розділ XX

«Через безперервний процес інфляції уряди можуть таємно й непомітно конфіскувати значну частину багатства громадян. Так вони не лише конфіскують, а роблять це свавільно; і хоча цей процес збіднює багатьох, декого він насправді збагачує». — Джон Мейнард Кейнс, Економічні наслідки миру

«Капіталізм скрізь однаковий. Щоб виживати й процвітати, йому потрібен постійний стан часткової нестачі: він потрібен для підтримання цін і створення голодних мас, готових працювати за будь-яких умов». — Ерріко Малатеста

«Мене, певним чином, менше цікавлять маса й звивини мозку Ейнштейна, ніж майже певний факт, що люди з таким самим талантом жили й померли на бавовняних полях та в потогінних майстернях». — Стівен Джей Ґулд

«Бо ті, кого нині називають злочинцями, насправді зовсім не злочинці. Голод, а не гріх, породжує сучасну злочинність». — Оскар Вайлд, Душа людини за соціалізму

«Рабство, протекціонізм і монополія знаходять захисників не лише серед тих, хто з них зискує, а й серед тих, хто від них страждає». — Фредерік Бастіа

«Клас, який має владу грабувати у великому масштабі, має також владу контролювати уряд і узаконити свій грабунок». — Юджин Дебс

«Коли грабунок стає способом життя групи людей у суспільстві, з часом вони створюють для себе правову систему, що його дозволяє, і моральний кодекс, що його прославляє». — Фредерік Бастіа

«Тепер узаконений грабунок можна чинити нескінченно багатьма способами. Тому маємо нескінченно багато планів його організації: тарифи, протекціонізм, пільги, субсидії, заохочення, прогресивне оподаткування, державні школи, гарантовані робочі місця, гарантовані прибутки, мінімальні зарплати, право на допомогу, право на знаряддя праці, безплатний кредит і так далі, і так далі». — Фредерік Бастіа, Закон

Ієрархія

«Владні повноваження здебільшого починаються як груба сила гангстера й перетворюються на „легітимні“ владні повноваження через мовчазну згоду. Такою, безперечно, є історія національної держави. Фрід зауважує, що легітимність — засіб поєднання ідеології з силою. Її функція — „пояснювати й виправдовувати існування зосередженої суспільної сили, яку застосовує частина спільноти, а також надавати таку саму підтримку конкретним суспільним устроям, тобто конкретним способам розподіляти й спрямовувати потік суспільної сили“». — Гарольд Барклі, People without Government ๖

«Скасувати владні повноваження чи уряд не означає знищити індивідуальні або колективні сили, які діють у суспільстві, чи вплив людей одне на одного. Це звело б людство до скупчення інертних і відокремлених атомів; неможливість, яка, якби здійснилася, зруйнувала б будь-яке суспільство й стала смертельним ударом для людства. Скасувати владні повноваження означає скасувати монополію на силу та вплив. Це означає скасувати стан, за якого суспільна сила, тобто колективна сила всіх у суспільстві, стає знаряддям думок, волі та інтересів невеликої кількості осіб. Вони за допомогою колективної сили придушують свободу решти заради власних ідей. Інакше кажучи, це означає зруйнувати спосіб організації, за якого майбутнє експлуатують між однією революцією та іншою на користь тих, хто переміг цієї миті». — Ерріко Малатеста

«Де є влада, там немає свободи». — Петро Кропоткін

«Коли Воррен і Прудон у пошуках справедливості для праці зіткнулися з перешкодою класових монополій, вони побачили, що ті спираються на Владу, і дійшли висновку: слід не зміцнювати цю Владу, роблячи монополію загальною, а цілком викорінити Владу й дати повний простір протилежному принципу — Свободі». — Бенджамін Р. Такер

«Ієрархічні організації створені, щоб нав'язувати узгодженість людської поведінки насамперед через вплив ієрархічної структури контролю. В ідеальній ієрархії всі впливи й повідомлення між двома „працівниками“ мають проходити через спільного керівника. Зі зростанням складності колективної поведінки збільшується кількість незалежних впливів, і керівник уже не може обробити чи передати їх усі. Допомагає збільшення кількості керівників і зменшення коефіцієнта розгалуження (кількості людей під наглядом одного керівника). Однак ця стратегія не працює, коли складність колективної поведінки перевищує складність окремої людини. Мережі, що допускають пряміші бічні взаємодії, не мають цього обмеження. Коли складність колективної поведінки перевищує можливості однієї людини, ієрархічний контроль стає неефективним. Системи з ієрархічним управлінням мають поступитися мережевим системам. У точці, де колективна складність сягає складності окремої людини, її подальше зростання наштовхується на межі ієрархічних структур. Ієрархічні структури не можуть забезпечити вищої складності й мусять поступитися структурам, де переважають бічні взаємодії. Бічні взаємодії, що замінюють функцію контролю, вже були в ієрархічних структурах, але стають необхідними, коли ієрархічний контроль не справляється через високу складність колективної поведінки». — Complexity Rising: From Human Beings to Human Civilization, a Complexity Profile

«Цивілізація, заснована на владі й підкоренні, не має засобів самовиправлення. Дієва комунікація рухається лише в одному напрямку: від групи панів до групи слуг. Будь-який кібернетик знає, що такому односторонньому каналу бракує зворотного зв'язку й він не може поводитися розумно». — Роберт Антон Вілсон, «Thirteen Choruses for the Divine Marquis», цитований Кевіном Карсоном у The Desktop Regulatory State

«Окремий акт покори — наріжний камінь не тільки сили авторитарного суспільства, а й його слабкості». — Роберт Шей і Роберт Антон Вілсон, Трилогія „Іллюмінатус!“

«Гнобитель не був би таким сильним, якби не мав спільників серед пригноблених». — Сімона де Бовуар

«[…] головний ворог, стратегічний супротивник — фашизм […] І не лише історичний фашизм Гітлера та Муссоліні, який так ефективно мобілізував і використовував бажання мас, а й фашизм у кожному з нас, у наших головах і щоденній поведінці, фашизм, який змушує нас любити владу, бажати того самого, що панує над нами й експлуатує нас». — Мішель Фуко, передмова до Анти-Едіпа

«Якщо люди користуються свободою так, щоб віддати її, чи стають вони після цього меншою мірою рабами? Якщо народ плебісцитом обере над собою деспота, чи залишиться він вільним, бо сам створив деспотизм? Чи слід вважати його примусові укази легітимними, бо вони є кінцевим наслідком голосування самого народу? Так само можна було б доводити, що мешканець Східної Африки, який ламає списа в присутності іншого, щоб стати його невільником, усе ж зберігає свободу, бо сам обрав собі пана». — Герберт Спенсер, The Man Versus the State

«Людина не стає меншою мірою рабом від того, що їй дозволяють раз на кілька років обирати нового пана». — Лісандер Спунер, No Treason No. VI: The Constitution of No Authority

«Вільний вибір панів не скасовує ні панів, ні рабів. Вільний вибір серед широкого розмаїття товарів і послуг не означає свободи, якщо вони підтримують суспільний контроль над життям у праці й страху — тобто якщо підтримують відчуження. І спонтанне відтворення індивідом нав'язаних потреб не встановлює автономії; воно лише свідчить про ефективність контролю». — Герберт Маркузе, Одновимірна людина

«Той, хто намагається контролювати іншого, є правителем, агресором, загарбником; природа такого втручання не змінюється, чи його чинить одна людина щодо іншої, як звичайний злочинець, чи одна людина щодо всіх інших, як абсолютний монарх, чи всі інші щодо однієї людини, як у сучасній демократії». — Бенджамін Р. Такер, 1890

«Ніхто ніколи не захоплює владу з наміром від неї відмовитися. Влада — не засіб, а мета. Диктатуру встановлюють не для захисту революції; революцію здійснюють для встановлення диктатури». — О'Браєн у романі Джорджа Орвелла 1984

Уряд

«На жаль, недостатньо розуміють, що, як Держава не має власних грошей, так вона не має і власної сили. Уся її сила — це те, що дає суспільство, плюс те, що вона час від часу конфіскує під тим чи іншим приводом; іншого джерела державної сили немає. Отже, кожне привласнення сили Державою, отримане як дар чи захоплене, залишає суспільству відповідно менше сили. Ніколи не буває й не може бути зміцнення державної сили без відповідного й приблизно рівного виснаження сили суспільства». — Альберт Дж. Нок ๖

«Визначальна ознака держави — влада, право правити. Першочерговий обов'язок людини — автономія, відмова бути підвладною». — Роберт Пол Вулф

«Уряд, коли його розглянути, виявляється не чим іншим, як групою помильних людей із політичною силою діяти так, ніби вони непомильні». — Роберт Лефевр

«Ось у чому різниця, і дуже важлива. Ми визнаємо недосконалість людської природи, але не робимо винятку для правителів. Вони його роблять, хоч часом несвідомо; і через те, що ми винятку не робимо, вони називають нас мрійниками, „непрактичними людьми“». — Петро Кропоткін

«Якщо природні схильності людства такі погані, що не можна безпечно дозволяти людям бути вільними, то чому схильності цих організаторів завжди добрі? Хіба законодавці та призначені ними агенти теж не належать до людського роду? Чи вони гадають, що самі виліплені з кращої глини, ніж решта людства?» — Фредерік Бастіа, Закон

«Небезпека не в тому, що певний клас непридатний до правління. Кожен клас непридатний до правління». — Лорд Актон, лист до Мері Ґладстон (1881)

«Та навіщо існує уряд? Навіщо зрікатися власної свободи, власної ініціативи на користь інших людей? Навіщо давати їм владу бути панами, з волі кожного чи всупереч їй розпоряджатися силами всіх на свій розсуд? Чи правителі настільки винятково обдаровані, що можна з деякою підставою вважати, ніби вони представляють маси й діють в інтересах усіх людей краще, ніж усі люди могли б діяти самі? Чи вони настільки непомильні й непідкупні, що можна з бодай подобою розважливості довірити їм долю кожного й усіх, покладаючись на їхні знання та доброту? І навіть якби існували люди безмежної доброти й знань, навіть якби ми припустили те, чого ніколи не було в історії і що, на нашу думку, ніколи не може статися, а саме що уряд дістався б найздібнішим і найкращим, чи додало б володіння урядовою владою щось до їхнього доброчинного впливу? Чи радше не паралізувало б і не зруйнувало його? Адже правителям доводиться займатися справами, яких вони не розуміють, а насамперед марнувати більшу частину енергії на збереження влади, задоволення друзів, стримування невдоволених і підкорення бунтівних». — Ерріко Малатеста

«Яку роль відігравали влада чи уряд у людських зусиллях поліпшити життя, у винаходах і відкриттях? Жодної — чи принаймні жодної корисної. Завжди саме людина здійснювала кожне диво в цій сфері, зазвичай попри заборони, переслідування й втручання влади людської та божественної». — Емма Ґольдман, The Individual, Society and the State

«Уряд — це велика вигадка, через яку кожен намагається жити коштом усіх інших». — Фредерік Бастіа, «Government»

«Тим, хто вірить у найрізкіше розмежування демократії та монархії, важко збагнути, як політична інституція може пройти стільки перетворень і лишитися тією самою. Та побіжний погляд мав би показати, що протягом усієї еволюції англійської монархії, з усіма розширеннями й революціями, навіть після її стрибка через море до колонії, що стала незалежною нацією, а потім могутньою Державою, ті самі державні функції та ставлення зберігалися по суті незмінними». — Рендольф Борн, The State

«Держава — не що інше, як сума свобод, у яких суспільство відмовило людині». — Михайло Бакунін

«Людина не може торгуватися з Державою. Держава визнає лише одну валюту — силу, й сама карбує монети». — Урсула К. Ле Ґуїн, Знедолені (1974)

«З усіх тираній найгнітючішою може бути тиранія, здійснювана заради добра своїх жертв. Можливо, краще жити під владою баронів-грабіжників, ніж всемогутніх моралізаторів. Жорстокість барона-грабіжника часом може дрімати, його жадібність колись може насититися; а ті, хто мучить нас заради нашого добра, мучитимуть без кінця, бо роблять це з дозволу власного сумління». — К. С. Льюїс, The Humanitarian Theory of Punishment (1949)

«Закон у своїй величній рівності забороняє і багатим, і бідним спати під мостами, жебракувати на вулицях і красти хліб». — Анатоль Франс

«Принцип, за яким більшість має право правити меншістю, на практиці зводить будь-який уряд до змагання двох груп людей за те, кому бути панами, а кому рабами; змагання, яке — хоч би яким кривавим воно було — за самою природою речей ніколи не може остаточно завершитися, поки людина відмовляється бути рабом». — Лісандер Спунер, No Treason

«Усі способи правління — невдачі. Деспотизм несправедливий до всіх, зокрема до деспота, який, мабуть, народився для кращого. Олігархії несправедливі до багатьох, а охлократії — до небагатьох. Колись на демократію покладали великі надії; але демократія означає лише биття народу народом заради народу. Це вже зрозуміли. Мушу сказати, що давно пора, адже будь-яка влада принижує. Вона принижує тих, хто її здійснює, і тих, над ким її здійснюють». — Оскар Вайлд, Душа людини за соціалізму

«…згадаймо десятки тисяч спалених, повішених, зварених та в інший спосіб страчених за чаклунство; мільйони — за єресь; тисячі шляхетних жертв, що постраждали за зраду; жертв вогню, тортур, ешафоту, диби й підземелля за всі мислимі злочини від початку часів…

Нехай він згадає океани крові та ріки сліз, пролиті силою та жорстокістю правителів світу; жорстокість, тортури й страждання, звалені на беззахисних, слабких, нещасних; а потім запитає себе, чи вважає покарання добром. Навіть якби насильство колись могло запобігати злочинам, жорстокість, страждання, кров і злочини правителів здіймаються горою понад тим, що чинили слабкі й непомітні жертви, за чиї кривди вони нібито мстили. І ця жорстокість не вщухає.

Чисте божевілля — сумніватися у справедливості минулих вироків і вірити у праведність теперішніх судів. Жодне засудження не справедливе і жоден вирок не праведний. Усяке насильство й сила жорстокі, несправедливі та варварські й не можуть витримати людського суду». — Кларенс Дарроу, Resist Not Evil

«Уряд не може бажати розпаду суспільства, адже тоді він і панівний клас втратили б джерела експлуатації; не може він і дозволити суспільству підтримувати себе без офіційного втручання, бо тоді люди швидко зрозуміли б, що уряд служить лише захистові власників, які тримають їх у голоді, й поквапилися б позбутися і уряду, і власників». — Ерріко Малатеста

«Чому люди голодують? Бо правителі забирають гроші податками. Тому люди голодують. Чому люди бунтують? Бо правителі надто втручаються. Тому вони бунтують. Чому люди так мало цінують смерть? Бо правителі надто багато вимагають від життя. Тому люди легковажно ставляться до смерті. Маючи мало засобів для життя, знаєш краще, ніж надто цінувати життя». — Лао-цзи, Дао де цзін, розд. 75, пер. Ґія-Фу Фенґ і Джейн Інґліш

«Тому кожному, хто бажає свободи, слід зрозуміти ці життєво важливі факти, а саме: 1. Кожен, хто кладе гроші в руки так званого „уряду“, вкладає в його руки меч, який буде використано проти нього, щоб вимагати ще більше грошей і тримати його в підкоренні свавільній волі уряду. 2. Ті, хто спочатку візьме його гроші без згоди, використають їх для подальшого пограбування й поневолення, якщо він насмілиться опиратися їхнім вимогам у майбутньому». — Лісандер Спунер, No Treason

«Можемо без вагань дійти висновку, що революційною формулою не може бути Пряме Законодавство, ні Прямий Уряд, ні Спрощений Уряд; нею є Відсутність Уряду. Ні монархія, ні аристократія, ні навіть сама демократія, оскільки вона може означати хоч якийсь уряд, хоч би він діяв від імені народу й називав себе народом. Жодної влади, жодного уряду, навіть народного — ось Революція. Пряме законодавство, прямий уряд, спрощений уряд — давня брехня, яку марно намагаються омолодити. Пряме чи непряме, просте чи складне, правління народом завжди буде ошуканством народу. Це завжди накази людини людині, вигадка, що кладе край свободі; груба сила, що обриває питання замість справедливості, яка одна може на них відповісти; вперта честолюбність, що робить сходинку з відданості й довірливості…» — П'єр-Жозеф Прудон, The General Idea of the Revolution in the Nineteenth Century (1851)

«Навіть якби відсутність уряду справді означала анархію в негативному значенні безладу — а це зовсім не так — навіть тоді жоден анархічний безлад не міг би бути гіршим за становище, до якого уряд привів людство». — Лев Толстой, Patriotism and Government

«Що таке те, що ми звемо урядом? Хіба це щось інше, ніж організоване насильство? Закон наказує тобі коритися, а якщо не скоришся, він примусить тебе силою — усі уряди, всі закони та влада зрештою спираються на силу й насильство, на покарання чи страх покарання». — Александер Беркман

«Держава називає власне насильство законом, а насильство окремої людини — злочином». — Макс Штірнер, Єдиний і його власність

«Колись злочин був самотнім, як крик протесту; тепер він повсюдний, як наука. Учора його судили; сьогодні він визначає закон». — Альбер Камю, Бунтівна людина

«Ти не ставиш під сумнів право уряду вбивати, конфіскувати й ув'язнювати. Якби приватна особа була винна в тому, що уряд чинить повсякчас, ти назвав би її вбивцею, злодієм і негідником. Але доки насильство „законне“, ти схвалюєш його й підкоряєшся. Отже, ти заперечуєш не насильство як таке, а те, що люди застосовують його „незаконно“». — Александер Беркман

«Убивати заборонено; тому всіх убивць карають, хіба що вони вбивають багатьох під звук сурм». — Вольтер

«Бути ПІДВЛАДНИМ означає бути під наглядом, перевірками, шпигуванням, керуванням, законами, нумерацією, регулюванням, записом, індоктринацією, проповідями, контролем, обліком, оцінюванням, осудом, наказами істот, які не мають для цього ні права, ні мудрості, ні чесноти. Бути ПІДВЛАДНИМ означає за кожної дії, кожної угоди бути відміченим, зареєстрованим, порахованим, оподаткованим, проштампованим, виміряним, пронумерованим, оціненим, ліцензованим, уповноваженим, застереженим, зупиненим, забороненим, реформованим, виправленим, покараним. Це означає під приводом суспільної користі й в ім'я загального інтересу бути обкладеним внесками, муштрованим, обстриженим, експлуатованим, монополізованим, обібраним, витиснутим, обманутим, пограбованим; а потім за найменшого спротиву, першого слова скарги — придушеним, оштрафованим, обмовленим, переслідуваним, вистеженим, ображеним, побитим кийком, роззброєним, зв'язаним, задушеним, ув'язненим, засудженим, страченим, депортованим, принесеним у жертву, проданим, зрадженим; і на довершення — висміяним, осоромленим, приниженим, зганьбленим. Ось що таке уряд; ось його справедливість; ось його мораль». — П'єр-Жозеф Прудон

«Уряд — найнебезпечніша інституція, відома людині. Протягом історії він порушував права людей більше, ніж будь-яка людина чи група могла б це зробити: вбивав, поневолював, відправляв на примусову працю та в концентраційні табори й регулярно грабував плоди витраченої ними праці. На відміну від окремих злочинців, уряд має владу заарештовувати й судити; на відміну від них, може цілком оточити й охопити людину, пануючи над усіма сторонами її життя, так що їй не лишається виходу, крім як виїхати з країни (а в тоталітарних державах навіть це заборонено)». — Джон Госперс

Баланс сил

«Я по-справжньому вільний лише тоді, коли всі люди, чоловіки й жінки, однаково вільні. Свобода інших людей аж ніяк не заперечує й не обмежує мою; навпаки, вона є її необхідною передумовою й підтвердженням». — Михайло Бакунін ๖

«Аргумент за свободу — не аргумент проти організації, одного з найпотужніших знарядь людського розуму, а аргумент проти будь-якої виключної, привілейованої, монополістичної організації, проти примусу, що заважає іншим діяти краще». — Фрідріх Август фон Гаєк

«Децентралізація передбачає автономію — здатність діяти вільно з власної ініціативи. Автономія може існувати в будь-якому масштабі — окрема людина, сусідство, рух, цілий регіон. Щоб бути вільним, треба контролювати безпосереднє оточення й подробиці повсякденного життя; що більш самодостатнім ти є, то надійніша твоя автономія. Це не обов'язково означає самостійно задовольняти всі потреби; це може означати таку взаємозалежність, що дає тобі важелі у відносинах із тими, від кого залежиш. Жодна окрема інституція не повинна мати змоги монополізувати доступ до ресурсів або суспільних відносин. Суспільство, яке підтримує автономію, потребує того, що інженер назвав би надлишковістю: широкого вибору шляхів і можливостей у кожній царині життя». — CrimethInc., From Democracy to Freedom

«Зростання сили адміністративної організації супроводжується зменшенням здатності решти суспільства протистояти її подальшому зростанню й контролю». — Герберт Спенсер, The Man Versus the State

«Синергія, яку породжує обмін знаннями в мережі, є — в обох значеннях слова — властивістю мережі. Це мало революційні наслідки для балансу сил між мережами й ієрархіями та майже неймовірно посилило окремих людей і малі групи перед великими організаціями. В ієрархії всі повідомлення між членами чи місцевими вузлами мусять проходити через обмежену кількість центральних вузлів. Від одного члена чи вузла до іншого пропускаються тільки повідомлення, що відповідають правилам поширення, встановленим тими, хто контролює центральні вузли. Лише кілька вузлів ієрархії можуть передавати інформацію; тому її топологію називають „один до багатьох“. А в розподіленій мережі кожен вузол може передавати інформацію, й будь-які два вузли можуть спілкуватися безпосередньо, не проходячи через центральний вузол і не отримуючи дозволу від того, хто його контролює. Замість того щоб просто обирати контролера центральних вузлів, „[х]тось висуває пропозицію, і кожен, хто бажає долучитися, може це зробити. Масштаб дії залежатиме від того, наскільки пропозицію приймуть“. Мажоритарна демократія є „системою дефіциту“, де спроможність ухвалювати рішення є конкурентною: „колектив мусить зробити вибір або–або між одним фільтром та іншим, одним представником та іншим“. У розподіленій мережі, натомість, ця спроможність не є конкурентною. Рішення кожної людини впливає лише на неї й не заважає іншим робити те саме. „Навіть якби більшість не лише не погодилася з пропозицією, а й діяла проти неї, вона не змогла б завадити здійсненню пропозиції“». — Кевін Карсон, The Desktop Regulatory State

«Між ними існує зворотний зв'язок: сила одного — слабкість другого. Якщо ми хочемо зміцнити суспільство, маємо послабити державу. Тоталітаристи всіх мастей це розуміють; тому вони незмінно прагнуть знищити ті суспільні інституції, над якими не можуть панувати». — Колін Ворд, The State and Society

«Тут діють важливі асиметрії, що дають супротивникам держави величезні переваги. Так, держави мають потужні засоби стеження, але керують ними централізовано й ієрархічно, і доступ до них мають лише відносно невеликі й до певної міри впізнавані групи операторів. І вони шукають та відстежують голки кольору соломи в стозі сіна із семи мільярдів людей. Світові мережеві рухи опору — це ті голки. Голці набагато легше побачити й упізнати чоловіка з вилами, ніж йому побачити й упізнати голку. Голок значно більше, ніж людей із вилами. А голки мають власні інструменти — дешеві, прості в користуванні й доступні майже будь-кому (зокрема й тим самим операторам!), хто в будь-яку мить і з будь-якої причини вирішить стати голкою». — Томас Кнапп, цитований Кевіном Карсоном

«Як перший крок до своїх цілей прихильники децентралізації заохочують розосередження виробництва. Тому вони підтримують продуктивне домашнє господарство, де сучасними малими інструментами й машинами можна виробляти всі або дуже значну частину основних речей, потрібних родині». — Мілдред Луміс

«Насправді Земля вже не може витримати цього нападу. Ми більше не можемо дозволяти цьому тривати, коли воно забруднює повітря, воду, нашу їжу. […] Життя нам дає Земля, а не американський уряд. Життя нам дає Земля, а не багатонаціональний корпоративний уряд. Земля дає нам життя, вона нам потрібна. Ми мусимо мати Землю, інакше нашого життя не стане. Тому ми мусимо чинити опір їхнім діям». — Джон Труделл, «Take Back the Earth», промова до Дня подяки (1980)

«Якби найпалкішого революціонера наділити абсолютною владою, за рік він став би гіршим за самого царя». — Михайло Бакунін

«Саме так, напевно, починається на землі „Держава“. Вважаю, що вже покінчено з фантазією, яка бачить початок держави в якійсь „угоді“. Людина, здатна наказувати, яка від природи є „паном“, яка вчинками й жестами приносить насильство, — яке їй діло до укладення угод! Із такими істотами не можна домовлятися». — Фрідріх Ніцше, The Genealogy of Morals

«[…] злочинність Держави не нова й не дивна. Вона почалася, коли перша хижа група людей зібралася й утворила Державу, і триватиме, доки Держава існуватиме у світі, адже Держава в основі своїй антисоціальна інституція, в основі своїй злочинна. Ідея, що Держава виникла, аби служити якійсь суспільній меті, цілком суперечить історії. Вона виникла через завоювання й конфіскацію — тобто через злочин. Вона виникла для підтримки поділу суспільства на клас власників-експлуататорів і позбавлений власності залежний клас — тобто задля злочинної мети». — Альберт Джей Нок, «The Criminality of the State» (1939)

«Рання держава, як ми побачимо, часто не могла втримати своє населення; вона була винятково крихкою в епідеміологічному, екологічному й політичному сенсі, схильною до краху чи розпаду. Але якщо держава часто розпадалася, то не через брак застосування всіх примусових сил, які могла зібрати. Свідчення широкого використання невільної праці — військовополонених, підневільної служби, храмового рабства, ринків рабів, примусового переселення до трудових колоній, праці засуджених і громадського рабства (наприклад, спартанських ілотів) — незаперечні». — Джеймс К. Скотт, Against the Grain: A Deep History of the Earliest States (2017)

«Постійно зростаюча влада бездушної політичної бюрократії, яка наглядає й охороняє життя людини від колиски до могили, ставить дедалі більші перешкоди співпраці між людьми. Система, що в кожному своєму вчинку жертвує добробутом великих частин народу, цілих націй, заради егоїстичної жадоби влади та економічних інтересів невеликих меншин, неминуче руйнує суспільні зв'язки й веде до постійної війни кожного проти всіх. Ця система лише проклала шлях великій інтелектуальній і суспільній реакції, що сьогодні втілюється в сучасному фашизмі й ідеї тоталітарної держави, значно перевершуючи одержимість владою абсолютної монархії минулих століть і прагнучи поставити кожну сферу людської діяльності під контроль держави. „Усе для держави; усе через державу; нічого без держави!“ стало провідним мотивом нової політичної теології: як у різних системах церковної теології Бог є всім, а людина нічим, так і для цього сучасного політичного віровчення держава є всім, а громадянин нічим. І як слова „воля Бога“ вживали для виправдання волі привілейованих каст, так сьогодні за волею держави приховані лише егоїстичні інтереси тих, хто вважає себе покликаним тлумачити цю волю по-своєму й нав'язувати її людям». — Рудольф Рокер

Спонтанний лад

«Свобода — не дочка, а мати ладу». — П'єр-Жозеф Прудон

«Якщо хочеш бути великим провідником, навчися йти за Дао. Перестань намагатися контролювати. Відпусти застиглі плани й поняття, і світ правитиме собою сам. Що більше законів і обмежень, то біднішими стають люди. Що більше зброї маєш, то менш захищеними будуть люди. Що більше субсидій, то менше люди покладаються на себе. Що більше правил і постанов, то більше злодіїв і грабіжників. Тому Майстер каже: я відпускаю закон — і люди стають чесними. Я відпускаю економіку — і люди стають заможними. Я відпускаю релігію — і люди стають спокійними. Я відпускаю всяке прагнення спільного добра — і добро стає звичним, як трава». — Лао-цзи, Дао де цзін, розд. 57

«Основний принцип — у впорядкуванні справ якнайповніше використовувати спонтанні сили суспільства й якнайменше вдаватися до примусу — має нескінченно багато застосувань». — Фрідріх Гаєк, Шлях до рабства

«Якщо ми погодимося, що економічна проблема суспільства передусім полягає у швидкому пристосуванні до змін конкретних обставин часу й місця, звідси, схоже, випливає, що остаточні рішення треба залишати людям, знайомим із цими обставинами, тим, хто безпосередньо знає про відповідні зміни та ресурси, одразу доступні для відповіді на них». — Фрідріх А. Гаєк, The Use of Knowledge in Society

«Неодмінно прості абстракції великих бюрократичних інституцій, як ми бачили, ніколи не можуть належно представити справжню складність природних чи суспільних процесів. Категорії, якими вони користуються, надто грубі, статичні й стилізовані, щоб справедливо описати світ, який вони нібито зображають». — Джеймс К. Скотт, Seeing Like a State

«Що більше ти намагаєшся контролювати те, як люди мислять, діють чи взаємодіють, безпосередньо силою чи опосередкованішими засобами (погрозами, страхом або „підштовхуванням“ через іншу форму маніпулювання стимулами), то менш пристосовною ставатиме система». — Ендрю Кемле

«Традиційний аргумент на користь спонтанного ладу замість централізованого проєктування полягає в тому, що за умов розсіяного знання лише децентралізований еволюційний процес веде до відкриття потрібного знання. Іншими словами, спонтанний лад здатен „[…] використовувати знання, якого ніхто не має в цілому“». — Ф. А. Гаєк, (Law, Legislation and Liberty, Volume 1: Rules and Order)

«Наївному розумові, який може уявити лад лише як продукт свідомого впорядкування, може здатися абсурдом, що за складних умов ладу й пристосування до невідомого можна ефективніше досягти децентралізацією рішень і що поділ влади насправді розширить можливість загального ладу. І все ж децентралізація справді дозволяє врахувати більше інформації». — Фрідріх Гаєк

«Широкі емпіричні дослідження документують розмаїття умов, за яких люди самостійно розв'язують проблеми ресурсів спільного користування, умови тривалості таких рішень і те, як ширші інституційні устрої збільшують або зменшують здатність людей у менших масштабах розв'язувати проблеми ефективно й стійко». — Елінор Остром, «Beyond Markets and States: Polycentric Governance of Complex Economic Systems»

«Спонтанні лади виникають із мереж незалежних рівних людей, чиї дії породжують позитивний і негативний зворотний зв'язок, що допомагає наступним учасникам здійснювати власні незалежно задумані плани і так продовжує процес зворотного зв'язку. Кожна людина є вузлом мережі, пов'язаним з іншими зворотним зв'язком, і кожен вузол вільний діяти самостійно. Зворотний зв'язок, який вони породжують, зменшує обсяг знань про систему в цілому, потрібних будь-кому, щоб досягти успіху всередині неї». — Ґас діЗереґа, цитований Кевіном Карсоном у The Desktop Regulatory State

«Як соціологічний термін стигмергія передусім означає види мережевої організації, пов'язані з вікі, груповими блогами й „безлідерними“ організаціями, побудованими на зразок мережевих осередків. Коли стигмергічну співпрацю розширюють комп'ютери й цифрові мережі, значно зростає обчислювальна спроможність. Стигмергія уможливлює співпрацю в необмеженому масштабі між людьми, що діють незалежно.

Стигмергія не є „колективістською“ в традиційному розумінні тих часів, коли спільне зусилля будь-якого значного масштабу потребувало великої організації, яка представляла колектив, та адміністративної координації індивідуальних зусиль через ієрархію. Але вона є найповнішим втіленням колективізму, бо усуває трансакційні витрати узгоджених дій багатьох людей. Вона є найповнішим індивідуалізмом, бо всі дії — вільні дії окремих людей, а „колектив“ — просто сума індивідуальних дій. Кожна людина може вільно запропонувати будь-яке нововведення, яке вважає доречним, не питаючи дозволу колективу, а кожен може його прийняти або ні. Стигмергія усуває потребу підпорядковувати когось волі групи й зводить одиницю врядування до окремої людини, повністю втілюючи ідеал згоди.

Стигмергічна організація породжує модульні архітектури з будівельних блоків. Такі структури повсюдні, бо модульність змінює здатність системи вчитися, еволюціонувати й пристосовуватися. Невелику кількість будівельних блоків можна перемішувати й поєднувати наново в безліч складних систем. Якщо почати з великої кількості модульних індивідів, кожен із яких може взаємодіяти з кількома іншими й діяти на них за простою граматикою кількох правил, за належних умов вони можуть пройти швидкий фазовий перехід». — Кевін Карсон, The Desktop Regulatory State ๖

«Щоб зрозуміти, як суспільство могло б існувати без уряду, досить ненадовго звернути увагу на те, що насправді відбувається в нинішньому суспільстві. Ми побачимо, що й тепер найважливіші функції фактично виконують поза втручанням уряду. І що уряд втручається лише для експлуатації мас, захисту привілейованих або, нарешті, для цілком зайвого схвалення всього, що зроблено без його допомоги, часто попри нього та проти нього. Люди працюють, обмінюються, навчаються, мандрують, за власним вибором дотримуються чинних правил моралі чи гігієни; користуються поступом науки й мистецтва, мають безліч спільних інтересів і ніколи не відчувають потреби в комусь, хто керував би їхньою поведінкою в цих справах. Навпаки, саме те, у що уряд не втручається, процвітає найкраще й викликає найменше суперечок, несвідомо пристосовуючись до бажань усіх найкориснішим і найприємнішим способом». — Ерріко Малатеста

«Після скасування цієї негативної сили, якою є уряд, суспільство стане тим, чим може бути за наявних сил і можливостей часу. Якщо є освічені люди, які бажають поширювати освіту, вони організують школи й будуть змушені показати користь і радість від навчання. А якщо таких людей немає або їх мало, уряд не може їх створити. Він може тільки, як і робить тепер, забрати цих небагатьох від практичної, плідної праці в освіті та посадити керувати згори тим, що належить нав'язувати за допомогою поліції. Так він перетворює розумних і захоплених учителів на звичайних політиків, марних паразитів, цілком поглинутих нав'язуванням власних забаганок і збереженням влади». — Ерріко Малатеста

«Під урядовим механізмом, у тіні політичних інституцій, поза поглядом державних діячів і священників суспільство повільно й тихо творить власний організм і будує новий лад, вираз своєї життєвості та автономії. . . . Ми можемо без остраху зробити висновок, що революційна формула — не Пряме Законодавство, не Прямий Уряд, не Спрощений Уряд, а ВІДСУТНІСТЬ УРЯДУ». — П. Ж. Прудон, 1851

«Коли ненависна влада держави більше не змушуватиме людей, об'єднання, громади, регіони й місцевості жити разом, вони поєднаються значно тісніше й утворять набагато живішу, справжнішу та сильнішу єдність, ніж та, яку сьогодні змушені творити під однаково гнітючим і виснажливим ярмом держави». — П'єр-Жозеф Прудон

«Хаотичне ухвалення рішень допомагає визнати, що суспільство може діяти спонтанно як децентралізована мережа, допускає конфлікт як здорову силу нашого життя, заохочує множинність просторів рішень, що пронизують кожну мить життя, далеко за формальною, чоловічою сферою з'їзду чи диктату, й дозволяє ухвалювати різні, навіть суперечливі рішення в різних точках людської мережі, водночас заохочуючи спільну свідомість, щоб кожен міг якнайкраще використовувати розум і відповідно гармонізувати дії. Люди мають перевірену еволюцією здатність користуватися хаотичним ухваленням рішень у великому масштабі, а заперечують це лише ті, хто бажає навічно інфантилізувати співгромадян, щоб контролювати їх, монополізуючи ухвалення рішень у єдиних структурах». — Пітер Ґелдерлос, Worshiping Power

«Або Держава навіки, що розчавлює особисте й місцеве життя, захоплює всі сфери людської діяльності, несе війни та внутрішню боротьбу за владу, палацові революції, що тільки міняють одного тирана на іншого, а в кінці такого розвитку неминуче є… смерть! Або знищення Держав і нове життя, що починається знову в тисячах осередків на засадах живої ініціативи людей і груп та вільної згоди». — Петро Кропоткін

Вільне об'єднання

«Тепер ти мусиш визнати одне з двох: або за свободи в різних суспільствах існуватимуть різні суспільні устрої, одні комуністичні, інші зовсім протилежні, і між ними неминуче виникне конкуренція, результати якої покажуть, що найкраще; або ти мусиш придушити конкуренцію, запровадити комунізм, заперечити свободу й виступити проти поступу. Світові, друже, потрібні не нові способи встановлювати речі, а усунення обмежень можливостей». — Вольтерін де Клер, The Individualist and the Communist ๖

«Визнавши як факт рівне право всіх членів на скарби, нагромаджені в минулому, суспільство більше не визнає поділу на експлуатованих і експлуататорів, підвладних і правителів, поневолених і панівних та прагне встановити певну гармонійну сумісність усередині себе — не підкоряючи всіх членів владі, що нібито представляє суспільство, не намагаючись встановити одноманітність, а закликаючи всіх розвивати вільну ініціативу, вільну дію, вільне об'єднання. Воно прагне найповнішого розвитку індивідуальності в поєднанні з найвищим розвитком добровільного об'єднання в усіх його аспектах, усіх можливих ступенях, для всіх уявних цілей; об'єднань, що постійно змінюються й видозмінюються, несуть у собі запоруки власної тривалості й постійно набувають нових форм, що найкраще відповідають різноманітним прагненням усіх». — Петро Кропоткін

«Отже, слово Держава часто вживають для опису особливого типу суспільства, конкретної людської спільноти на певній території […] Його також вживають просто як синонім суспільства. І через ці значення слова Держава опоненти вірять, або радше вдають, що вірять, ніби анархісти хочуть скасувати всі суспільні зв'язки, всю колективну працю й приректи всіх людей на ізольоване життя […] З цих причин ми вважаємо, що краще якомога рідше використовувати вислови на кшталт скасування Держави, замінюючи їх яснішим і конкретнішим терміном — скасування уряду». — Ерріко Малатеста

«Свобода — не коробка, в яку треба заганяти людей. Свобода — простір, у якому люди можуть жити. Вона не каже тобі, як вони житимуть. Вона вічно каже лише, що ми можемо». — Карл Гесс

«Людина — справжня реальність життя. Цілий космос у собі, людина існує не для Держави й не для абстракції під назвою „суспільство“ або „нація“, що є лише сукупністю людей». — Емма Ґольдман, «The Place of the Individual in Society» (1940)

«Чи належу я собі, чи комусь або чомусь іншому? Чи мої суспільні зобов'язання — перед численними неформальними й взаємно пов'язаними групами, до яких я приєднуюся за власним бажанням і з яких можу вийти, якщо захочу, чи перед сутністю, до якої я не приєднувався…» — Колін Ворд, The State and Society

«Свобода, якої ми прагнемо для себе й інших, — не абсолютна метафізична, абстрактна свобода, що на практиці неминуче обертається гнобленням слабких; це свобода реальна, можлива, свідома спільність інтересів і добровільна солідарність». — Ерріко Малатеста

«Отже, вільний і легкий перехід від одного різновиду комунізму до іншого, звідти до будь-якого різновиду індивідуалізму і так далі був би найочевиднішим і найпростішим явищем у справді вільному суспільстві; а якби якась група спробувала цьому завадити й зробити одну систему панівною, з нею боролися б так само запекло, як революціонери борються з теперішньою системою». — Макс Неттлау

«Теорія мутуалізму твердить, що інтересам суспільства загалом найкраще служать ті самі засоби, які найбільше сприяють інтересам окремої людини: свобода від обмежень, доки її дії не порушують свободи інших; усунення всіх чинників, які штучно обмежують людські можливості; добровільна організація суспільства в об'єднання за потреби, щоб здійснювати те, що не під силу одній людині; словом, добровільне створення й взаємний обмін товарами за умов, що виключають особливі привілеї й захищені державою монополії». — Кларенс Лі Свартц, What Is Mutualism?

«Лібертаріанство не можна нав'язати згори. Неможливість нав'язати лібертаріанство насправді є мірилом його успіху». — Семюел Е. Конкін III

«Спробувавши всі різновиди уряду й намагаючись розв'язати нерозв'язну проблему уряду, „який міг би примушувати людину до покори, сам не ухиляючись від покори колективу“, людство тепер намагається звільнитися від пут будь-якого уряду та відповідати на потреби в організації через вільне порозуміння між людьми, які прямують до тих самих спільних цілей». — Петро Кропоткін

Взаємодопомога

«Дружба не може розростися й поглинути планету. Вона назавжди залишається малою, особистою, близькою, свідомою, добровільною, децентралізованою. Це перевага, а не вада. Дружба дає тобі змогу довільно зближуватися й розходитися з іншими, завжди зберігаючи індивідуальність, затишок власних думок і чітке розуміння, хто ти й чого потребуєш. Вимоги анонімного ширшого суспільства й нібито спільне добро не мусять затуманювати твій розум, коли ти дружиш, а не будуєш громади». — Against Community Building, Towards Friendship ๖

«Очевидно, це цілком суперечило б усьому, що ми знаємо про природу, якби люди були винятком із такого загального правила: якби істота, настільки беззахисна на початку свого існування, як людина, знайшла захист і шлях поступу не у взаємній підтримці, як інші тварини, а в безрозсудній боротьбі за особисту вигоду без огляду на інтереси виду. Розумові, звиклому до ідеї єдності природи, таке припущення здається цілком безпідставним. І все ж, хоч воно малоймовірне й нефілософське, прихильників йому завжди вистачало. Завжди були автори, які песимістично дивилися на людство. Вони знали його більш чи менш поверхово зі свого обмеженого досвіду; з історії знали лише те, що розповідали літописці, завжди уважні до воєн, жорстокості та гноблення, і майже нічого більше; й дійшли висновку, що людство — лише розрізнене скупчення істот, завжди готових битися між собою, яких стримує тільки втручання якоїсь влади». — Петро Кропоткін, Взаємодопомога як чинник еволюції

«Вибачте, але я не хочу бути імператором. Це не моє покликання. Я не хочу ні над ким правити й нікого завойовувати. Я хотів би допомогти всім, якщо можливо, — євреям і неєвреям, темношкірим і білим. Ми всі хочемо допомагати одне одному. Такі вже люди. Ми хочемо жити щастям одне одного, а не чужим горем». — Чарлі Чаплін, фінальна промова у Великому диктаторі (1940)

«Солідарність у певному сенсі протилежна благодійності. Благодійність — спосіб допомоги, що зміцнює ієрархічні відносини між групами. Коли багаті жертвують гроші на благодійність, бідні стають ще залежнішими від них. А коли бідні організовуються, щоб ділитися ресурсами як рівні, вони діють із солідарності». — Life Without Law

«Отже, солідарність є засобом, за допомогою якого ми можемо здобути й забезпечити власну свободу. Ми погоджуємося працювати разом, щоб не довелося працювати на когось іншого. Домовляючись ділитися, ми розширюємо свої можливості й можемо насолоджуватися більшим, а не меншим. Взаємодопомога — у моєму інтересі: я бачу користь у домовленостях з іншими на основі взаємної поваги й суспільної рівності; якщо я паную над кимось, це означає, що існують умови для панування, а отже, найімовірніше, і я згодом опинюся під чужим пануванням». — An Anarchist FAQ

«До того, як наші білі брати прийшли нас цивілізувати, ми не мали в'язниць. Отже, не мали злочинців. У нас не було замків і ключів, а тому не було злодіїв. Якщо людина була такою бідною, що не мала коня, тіпі чи ковдри, хтось їй це давав. Ми були надто нецивілізованими, щоб дуже цінувати особисті речі. Ми хотіли мати їх лише для того, щоб віддавати. Ми не мали грошей, тому цінність людини не можна було виміряти ними». — Джон Файр Лейм Дір, Lame Deer, Seeker of Visions

«Яких чудових результатів досягла ця унікальна сила людської індивідуальності, коли її зміцнила співпраця з іншими індивідуальностями… співпраця — на противагу міжусобицям і боротьбі — служила виживанню й еволюції виду… тільки взаємодопомога й добровільна співпраця… можуть створити основу вільного особистого й об'єднаного життя». — Емма Ґольдман, Red Emma Speaks, с. 118

«Власність працівників і споживчі кооперативи — частина ринку; об'єднання взаємодопомоги й безплатні клініки — частина ринку; так само добровільні профспілки, спільноти за згодою учасників і незліченні інші альтернативи капіталістичному статус-кво». — Чарльз Джонсон, Markets Not Capitalism

«Участь у взаємодопомозі та прямій дії дає солідарність, що відновлює суспільства, атомізовані державними структурами». — Джозеф Парампату, Creative Destruction: Rethinking Failure after the State (2021)

«Вертикальний агоризм охоплював би участь у мережах громадського обміну та їх створення, міське землеробство, городництво на подвір'ях, фермерські ринки, підтримку альтернатив поліції та децентралізованих технологій рівноправної взаємодії. Хоча ці вертикальні кроки потенційно можуть передбачати використання державної валюти (а отже, не бути цілком контрекономічними), вони все одно важливі для подолання залежності від держави й корпоративних класів. Інші вертикальні кроки можуть не передбачати безпосереднього обміну валюти, але однаково протидіяти залежності. Це може бути моральна підтримка й поширення технологій, які порушують статус-кво й зміцнюють відносини між членами громади». — Деррік Броуз, Vertical and Horizontal Agorism

«Так розвинулися б „незалежні Комуни для територіальних об'єднань і широкі федерації профспілок для об'єднань за суспільними функціями — обидві переплетені й такі, що підтримують одна одну в задоволенні потреб суспільства“. До них додаються „об'єднання за особистою спорідненістю — незліченні, нескінченно різноманітні, довготривалі чи швидкоплинні, що виникають за потребами миті для всіх можливих цілей“. Ці „три види об'єднань“ забезпечували б „задоволення всіх суспільних потреб: споживання, виробництва й обміну, зв'язку, санітарних умов, освіти, взаємного захисту від агресії, взаємодопомоги, територіальної оборони; нарешті, наукових, мистецьких, літературних і розважальних потреб“». — Петро Кропоткін

«Криміналізація бідності через поліцейське переслідування й міські постанови перешкоджає зусиллям допомогти людям без житла та бідним, які щодня борються, щоб знову стати на ноги. Заради подальшої рівності в суспільстві ми й далі ділитимемося їжею у громадах, будуючи солідарність із бездомними та іншими організаціями, що прагнуть кращого майбутнього». — Food Not Bombs

Ненасильство

«Дати надію численним пригнобленим і страх нечисленним гнобителям — ось наша справа; якщо ми зробимо перше й дамо надію багатьом, нечисленні неодмінно злякаються їхньої надії. Інакше ми не хочемо їх лякати; для бідних ми прагнемо не помсти, а щастя; зрештою, якою може бути помста за всі тисячі років страждань бідних?» — Вільям Морріс ๖

«Ненасильницька дія як метод сумісна з метою ненасильницького суспільства. Використання методів, що відбивають мету, називають префігурацією: методи наперед втілюють — іншими словами, передбачають або заздалегідь відтворюють — мету. Префігурація дає змогу навчатися й набувати досвіду в тому, до чого прагнуть. Вона допомагає створити частину мети, навіть якщо кампанія не вдалася. І допомагає втримати зусилля в належному напрямі. Якщо мета — суспільство без організованого насильства, ненасильницька дія має всі ці переваги префігурації. Вона дає досвід життя без застосування насильства, зменшує безпосереднє насильство тут і зараз, навіть коли кампанії зазнають невдачі, і забезпечує ненасильницький напрям зусиль». — How Nonviolence is Misrepresented

«Насильство (фізична сила), застосоване для шкоди іншому, — найжорстокіша форма боротьби між людьми — надзвичайно розбещує. За самою своєю природою воно прагне задушити найкращі людські почуття й розвинути всі антисоціальні риси: лютість, ненависть, помсту, дух панування й тиранії, зневагу до слабких, раболіпство перед сильними. Ця шкідлива схильність виникає й тоді, коли насильство застосовують заради доброї мети. […] Анархісти, які повстають проти кожного виду гноблення й борються за повну свободу кожного та тому мали б інстинктивно відсахуватися від усіх актів насильства, які перестають бути простим опором гнобленню й самі стають гнобленням, теж можуть впасти в безодню грубої сили. […]» — Ерріко Малатеста, Violence as a Social Factor (1895)

«Потурати лютим нелюдяним почуттям і підносити їх до рівня принципу як тактику руху… — це зло й контрреволюційна дія». — Ерріко Малатеста

«За дослідженням Університету Південної Кароліни, під час В'єтнамської війни насильство в Америці зросло на 42 відсотки. Це навряд чи дивно. Наші лідери нехтують законом, то чому б і нам ні? Якщо уряд погрожує іншим країнам бомбою, чому б не погрожувати один одному пістолетами? Якщо наші лідери ґвалтують планету, чому б не робити цього нашим сусідам? Наші лідери створюють клімат страху й насильства. Чому вони вдають здивування, коли американці вбивають, грабують і калічать один одного?» — Філіп Берріґан, Fighting the Lamb’s War: Skirmishes with the American Empire (1996)

«Держава тримається купи завдяки поліцейській силі, спрямованій проти громадян. Держава, народжена в насильстві й підтримувана насильством, ніколи не досягне справжнього миру». — Філіп Берріґан, Fighting the Lamb’s War: Skirmishes with the American Empire (1996)

«Історично найстрашніші речі — війна, геноцид і рабство — стали наслідком не непокори, а покори». — Говард Зінн, Declarations of Independence: Cross-Examining American Ideology

«Найбільші злочини світу чинять не ті, хто порушує правила, а ті, хто їх виконує. Це люди, які виконують накази, скидають бомби й вирізають села». — Бенксі, Wall and Piece

«Виріши більше не служити — і відразу станеш вільним. Я не прошу тебе здійняти руку на тирана, щоб повалити його, а лише перестати його підтримувати; тоді ти побачиш, як він, наче величезний Колос, з-під якого забрали постамент, упаде під власною вагою й розлетиться на друзки». — Етьєн де Ла Боесі, Міркування про добровільне рабство

«Здатність уряду застосовувати насильство значно перевищує можливості повстанців. Ба більше, насильницьке повстання часто зміцнює гнобительські режими, які можуть переконливо стверджувати, що насильство повстанців вимагає репресій. Порівняльна перевага уряду лежить у насильницькій дії. Порівняльна перевага народу натомість полягає в здатності відмовляти в співпраці, без якої урядові майже неможливо існувати. Подумаймо, наскільки згубними для уряду є податкові страйки, бойкоти, загальні страйки й масова відмова коритися закону. Хоча ці тактики ненасильницькі, їхнє загальне й непохитне застосування мало б жахати будь-який уряд. Ненасильство має й інші переваги. Оскільки воно видається менш небезпечним і радикальним за насильство, йому легше… здобути широку громадську підтримку. Витрати участі нижчі, тому до нього, ймовірно, долучиться більше людей. Ті, хто зазвичай не воює, — діти, жінки й літні люди — можуть ефективно брати участь у ненасильницькій боротьбі. Вона з більшою ймовірністю переконує супротивників і породжує внутрішні суперечки в панівному класі. Зазвичай вона спричиняє набагато менше жертв і матеріальних втрат, ніж насильство. А оскільки вона децентралізованіша за насильницьку дію, то після успіху з меншою ймовірністю породить ще гнобительськішу державу». — Браян Каплан, «The Literature of Nonviolent Resistance and Civilian-Based Defense»

«Уряд запевняє народ, що йому загрожує вторгнення іншої нації чи вороги серед нього і що єдиний спосіб уникнути небезпеки — рабська покора урядові. Найвиразніше це видно під час революцій і диктатур, але воно існує завжди й усюди, де існує урядова влада. Кожен уряд пояснює своє існування й виправдовує свої акти насильства доводом, що без нього становище було б значно гіршим. Запевнивши людей у небезпеці, уряд підпорядковує їх контролю й потім змушує нападати на іншу націю. Так в очах людей підтверджується урядове запевнення про небезпеку нападу з боку інших націй». — Лев Толстой, Christianity and Patriotism (1895)

«Коли доходить до застосування насильства, ти граєш за правилами системи. Істеблішмент дратуватиме тебе — смикатиме за бороду, даватиме щиглі по обличчю, — щоб змусити битися. Бо щойно ти станеш насильницьким, вони знають, як із тобою впоратися. Єдине, з чим вони не знають, що робити, — ненасильство й гумор». — Джон Леннон

«Ми не можемо й не хочемо застосовувати насильство, крім захисту себе й інших від гноблення». — Ерріко Малатеста

«Тож ми будуємо мережі захисту громади, а не армії. Ми будуємо довіру, а не владу. Ми поєднуємо радісну гру й непокірний бунт. Ми показуємо любов через солідарність і зраджуємо наші колективні ідентичності й географічну відданість блюзнірськими вчинками сміливої цікавості, прагнення й дружби. Ми будуємо живі мережі, а не закриті кола. І навіть коли почуваємося самотніми, ми вплетені у клаптикове полотно радикалізму. Нашими діями й думками, великим і малим спротивом ми будуємо щось дуже особливе. Тож хоча біль і боротьба, з якими ти стикаєшся, смертельно реальні, наші зв'язки теж реальні. Хай би як вони старалися, анархізм ніколи не можна вбити. Тому ми можемо набратися мужності, навіть коли надія стає дедалі дорожчою. Ти не сам». — Stigmergic Parity and Revolt

Пряма дія

«Люди питають, який сенс у наших малих зусиллях. Вони не бачать, що ми маємо класти по одній цеглині, робити по одному кроку. Камінець, кинутий у став, породжує хвилі, що розходяться в усі боки. Кожна наша думка, слово й дія — як той камінець. Ніхто не має права сісти й піддатися безнадії. Роботи надто багато». — Дороті Дей ๖

«Ніколи не сумнівайся, що невелика група вдумливих і відданих справі громадян може змінити світ; насправді лише таким групам це коли-небудь вдавалося». — Маргарет Мід

«Твій приклад змінює світ, а не твоя думка». — Пауло Коельйо

«Існують несправедливі закони; чи задовольнимося ми покорою їм, чи намагатимемося змінити їх і коритимемося, поки не досягнемо успіху, чи відразу їх порушимо? За такого уряду, як цей, люди зазвичай думають, що мають чекати, поки переконають більшість їх змінити. Вони гадають, що, якщо чинитимуть опір, ліки виявляться гіршими за хворобу. Але це провина самого уряду, що ліки гірші за хворобу. Він робить їх такими. Чому він не охочіше передбачає реформу й не готує їй місце? Чому він не цінує свою мудру меншість? Чому кричить і пручається ще до того, як його зачепили? Чому не заохочує громадян пильно вказувати на його вади й чинити краще, ніж він від них вимагає?» — Генрі Девід Торо, Громадянська непокора

«Непокора в очах кожного, хто читав історію, — первісна чеснота людини. Завдяки непокорі здійснився поступ, завдяки непокорі й повстанню». — Оскар Вайлд, Душа людини за соціалізму

«Вони мають зрозуміти, що їхня сила не в голосах на виборах, а у здатності зупинити виробництво». — Вольтерін де Клер, Direct Action

«Основною функцією профспілкової бюрократії за нового порядку було придушувати стихійні страйки рядових членів, придушувати пряму дію на робочому місці й обмежувати трудові дії оголошеними страйками за правилами NLRB». — Кевін Карсон

«Агоризм вірить у поступове відкликання підтримки держави через те, що Конкін назвав „прибутковою громадянською непокорою“. Позбавляти державу доходів і призначення, передаючи ці обов'язки децентралізованим інституціям, — за агоризмом, найреальніший шлях до вільних ринків». — «Agorism», Encyclopedia, опис стратегії Конкіна

«Я пишу це попереднє пояснення причин несплати податків заздалегідь, оскільки нещодавно ваш уряд повідомив мене, що я потраплю до в'язниці за постійну відмову їх платити. Після арешту я надам правильний звіт про мої доходи на той час у 1948 році. Моє переконання щодо несправедливості уряду, який існує передусім для ведення війни, я викладав протягом останніх шести років у заявах вашому відомству, відмовляючись платити будь-який податок, а також у статтях для Catholic Worker». — Аммон Геннасі

«Якби тисяча людей цього року не сплатила податків, це не було б насильницьким і кривавим заходом, яким було б сплатити їх і дати Державі змогу чинити насильство й проливати невинну кров. Це, власне, визначення мирної революції, якщо така можлива. Якщо збирач податків чи інший урядовець запитає мене, як один уже запитав: „А що мені робити?“, я відповім: „Якщо ви справді хочете щось зробити, залиште посаду“. Коли підданий відмовився від вірності, а урядовець залишив посаду, революція здійснилася. Але навіть припустімо, що проллється кров. Хіба не проливається певна кров, коли ранять сумління? Через цю рану витікає справжня людяність і безсмертя людини, і вона стікає кров'ю до вічної смерті. Я бачу, як ця кров тече тепер». — Генрі Девід Торо, Громадянська непокора

«Якщо це недоступне бідним, це не радикальне й не революційне». — Анонім

«Чи можеш уявити рабів на плантації, які сидять і голосують за панів та витрачають сили на кампанії й кандидатів, хоча могли б прямувати до „підземної залізниці“? Безперечно, вони обрали б контрекономічну альтернативу; безперечно, доктор Ротбард закликав би їх до цього, а не піддався спокусі залишитися на плантації до перемоги Партії панів-аболіціоністів». — SEK III

«Ніколи не обманюйся, що багаті дозволять тобі проголосувати за позбавлення їх багатства». — Люсі Парсонс

«Жодна велика ідея на початку не може міститися в межах закону. Як би вона могла? Закон стоїть на місці. Закон застиглий. Закон — колесо колісниці, що зв'язує нас усіх незалежно від обставин, місця чи часу». — Емма Ґольдман, 1917

«Найбільша зміна, яку нам потрібно зробити, — перейти від споживання до виробництва, навіть малого, у власних садах. Якщо лише десять відсотків із нас зроблять це, вистачить усім. Звідси марність революціонерів без садів, які залежать від тієї самої системи, що її атакують, і виробляють слова й кулі, а не їжу й прихисток». — Білл Моллісон

Вікно можливостей

«Ніколи не змінюєш речі боротьбою з наявною реальністю. Щоб щось змінити, збудуй нову модель, яка зробить стару застарілою». — Бакмінстер Фуллер ๖

«Держава — не щось, що можна знищити революцією, а стан, певні відносини між людьми, спосіб людської поведінки; ми знищуємо її, укладаючи інші відносини й поводячись інакше». — Ґустав Ландауер, цитований Коліном Вордом у The State and Society

«Ми живемо за капіталізму, і здається, що від його влади неможливо втекти, — але колись здавалося, що так само неможливо втекти й від божественного права королів». — Урсула К. Ле Ґуїн, промова під час вручення National Book Awards (2014)

«Розчинити, занурити й змусити політичну чи урядову систему зникнути в економічній системі, скорочуючи, спрощуючи, децентралізуючи й усуваючи одне за одним усі колеса цієї великої машини, яку звуть Урядом або Державою». — П'єр-Жозеф Прудон, General Idea of the Revolution in the Nineteenth Century

«Людству потрібно буде здійснити значний перехід до кооперативного, децентралізованого й гнучкого способу виробництва, щоб забезпечити подальше існування на цій планеті». — Ерік Фляйшманн

«Двовладдя — це ідея, що зародок нового світу треба створювати під час боротьби з теперішнім; „будувати нове в оболонці старого“. Це означає підтримувати робітничі органи самоврядування, де ми можемо здійснювати автономію й обмежувати владу начальника та уряду, доки не зможемо протистояти їм обом і скасувати їх. Стратегія двовладдя безпосередньо кидає виклик владним інституціям і водночас певним чином наперед утілює нові інституції, які ми уявляємо. Отже, вона не лише протистоїть державі, а й готує до складних зіткнень і питань, які виникнуть у революційній ситуації». — Beyond Resistance

Такі автори, як Джеймс Лівінґстон і Мішель Бауенс, прямо зверталися до попередніх переходів як моделей переходу від ієрархії до мережі. Хоча наша політична культура, як праворуч, так і ліворуч, уявляє посткапіталістичний перехід крізь призму Французької та Російської революцій — раптовий, повстанський і здебільшого ототожнений із захопленням держави — немає підстав вважати, що він таким буде. Так само легко це може бути відносно поступовий процес, що триває десятиліттями, як занепад Західної Римської імперії та феодалізму.

[…]

Капіталістична система, якій близько п'ятисот років, як і попередні історичні системи, — не монолітна єдність, а сукупність суспільних формацій, які взаємодіють: одні зростають, інші занепадають. Звідси випливає, що витіснення капіталізму не мусить передбачати драматичного розриву, спричиненого монолітною єдністю прогресивних сил. Як стверджує Юджин Голланд:

вимога такого радикального системного розриву необхідна лише тоді, коли насамперед мислиш суспільство чи спосіб виробництва як тотальну систему. […] Розуміння таких елементів як домінантних, залишкових і тих, що виникають, значно поліпшує утопічні перспективи, адже, ймовірно, існували б позитивні елементи, які можна підтримати (ті, „що виникають“), поряд із негативними, які слід критикувати й відкидати (напевно, всі „домінантні“). […]

Зрештою ситуація розв'язується, коли сили старого порядку намагаються — і не можуть — зупинити перехід.

[…] наша нинішня ситуація сприятлива […], бо установча сила множини дозріла настільки, що через мережі спілкування й співпраці, через виробництво спільного вона стає здатною самостійно підтримувати альтернативне демократичне суспільство. Саме тут питання часу стає вирішальним. Коли настає мить розриву? […]

Революційна політика має вловити в русі множин і через накопичення спільних і кооперативних рішень мить розриву […], здатну створити новий світ.

Але хоч би яким раптовим і драматичним здавався остаточний розрив, він лише завершує довгий попередній процес „будування структури нового суспільства в оболонці старого“.

[…]

Джон Голловей подібним чином доводить, що посткапіталістичний перехід буде „процесом, що розгортається в проміжках“, як перехід від феодалізму до капіталізму.

[…]

Спільне виробництво рівноправними учасниками на основі спільних благ, як альтернатива капіталістичній корпорації та державі, уможливлює

безпосереднє суспільне виробництво споживчої вартості через нові практики життя, здебільшого поза контролем капіталу, із засобами виробництва, значною мірою усуспільненими. Ці нові процеси є посткапіталістичними, а не капіталістичними, у тому сенсі, що для свого відтворення вони більше не потребують жодної особливої ролі капіталу.

— Кевін Карсон, The Desktop Regulatory State, «The Transition from Hierarchies to Networks»

«Якщо виявиться неможливим законно змусити панівну владу змінити спосіб, у який вона нами править, і якщо з різних причин ті, хто відкидає цю владу, не можуть або не хочуть повалити її силою, то створення незалежного, альтернативного чи паралельного [суспільства] — єдине гідне рішення». — Іван Їроус, Parallel Polis: An Inquiry, за цитатою Academy of Ideas

«Економічні контрінституції, на жаль, працюють у рамках ширшої корпоративної капіталістичної економіки. Вони конкурують на ринках, де інституційна культура панівних фірм іде згори вниз і є ієрархічною, та дуже ризикують перейняти її. Тому керівництво некомерційного й кооперативного секторів не відрізняється від капіталістичних відповідників: престижні зарплати, роздутий середній менеджмент, бюрократична ірраціональність і рабське дотримання найновішої догми теорії мотивації та управління. Проблему поглиблює капіталістична фінансова система, що заохочує кредитами фірми, які дотримуються ортодоксальної організаційної моделі (навіть якщо організація знизу вгору значно ефективніша)». — Кевін Карсон, Building the Structure of the New Society Within the Shell of the Old

«Горизонтальні мережеві комунікаційні технології уможливлюють безпрецедентну швидкість фазового переходу громадської свідомості. Дуґ МакАдам увів термін „когнітивне визволення“ для „процесу, в якому люди раптом і спільно вирішують, що більше не бояться, що їхній недавній страх чи апатія ґрунтувалися на брехні й що до старого способу мислення немає повернення“. Щойно критична маса суспільства вирішує, що зміни неминучі, так і стається. А з мережевими комунікаційними технологіями ця критична маса може скластися раптово й несподівано». — Кевін Карсон, The Desktop Regulatory State: «The Question of Repression»

«Трагічна іронія в тому, що найсмертоносніші масові вбивства в історії людства були вмотивовані бажанням створити радикально інше й краще суспільство. Спробами спроєктувати Утопію виправдовували деякі з найжахливіших злочинів світу». — Бенджамін А. Валентіно

«Найрадикальніший революціонер наступного дня після революції стане консерватором». — Ганна Арендт

«Усі сучасні революції закінчувалися зміцненням сили Держави. 1789 рік приносить Наполеона; 1848-й — Наполеона III; 1917-й — Сталіна; італійські заворушення двадцятих — Муссоліні; Веймарська республіка — Гітлера. Ці революції, особливо після того, як Перша світова війна знищила залишки божественного права, дедалі сміливіше пропонували збудувати місто людства й справжньої свободи. Зростання всемогутності Держави щоразу санкціонувало це прагнення. Помилкою було б казати, що так мусило статися. Але можна дослідити, як саме це сталося; можливо, тоді постане урок. Якщо залишити осторонь деякі пояснення, що не є предметом цього есею, дивне й жахливе зростання сучасної Держави можна розглядати як логічний наслідок надмірних технічних і філософських амбіцій, чужих справжньому духові бунту, але таких, що все ж породили революційний дух нашого часу. Пророча мрія Маркса й надмірно натхненні передбачення Гегеля чи Ніцше після того, як місто Бога зрівняли із землею, прикликали раціональну або ірраціональну Державу, що в обох випадках, однак, спиралася на терор». — Альбер Камю, Бунтівна людина

«…неможливо здійснити таку революцію засобами диктатури й державної влади. Без широкої перебудови знизу, втілюваної самими робітниками й селянами, соціальна революція приречена на банкрутство… [М]и маємо сподіватися, що… буде докладено серйозних зусиль, щоб сформувати в робітничому класі — серед селян, робітників та інтелектуалів — людей майбутньої революції, які не коритимуться наказам згори, а зможуть самі виробити вільні форми всього нового економічного життя». — Петро Кропоткін

«Земля всіяна руїнами імперій, які вірили, що існуватимуть вічно». — Камілла Палья